Категорія: Загальне

Олегу Максим’яку – 24 роки. Він вивчав політологію у Львові, щоб змінювати країну в проєвропейському векторі, а сьогодні став одним із ключових «архітекторів» законопроєкту про реєстровані партнерства. Поєднуючи ролі адвокаційного менеджера ГО «Точка опори ЮА», помічника нардепки та радника у Мінкультури, Олег знає політичну кухню зсередини – і не боїться говорити про її темні сторони.

Ми зустрілися з Олегом 29 квітня – наступного дня після того, як парламент ухвалив проєкт Цивільного кодексу, який юристи та активісти вже встигли охрестити «середньовічним». Попри безсонну ніч та виснажливу боротьбу з «клонами» цього закону, Олег погодився на розмову. Це інтерв’ю про унікальне «вікно можливостей», яке може зачинитися вже за два роки, про дилему критики влади, до якої належиш, та про те, чому Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі між досвідом Естонії та шляхом Угорщини.

– Розкажи, з чого взагалі почалася твоя історія активізму?

– Усе почалося у 2018 році, коли я вступив на політологію до ЛНУ ім. І. Франка. Тодішня влада здавалася мені досить консервативною, а я ще з юності хотів бачити Україну прогресивною та демократичною. Власне, я й обрав політологію, щоб фахово розумітися на цих процесах і будувати країну на ліберальних цінностях.

Вже з перших місяців навчання я залучився до громадського руху – спочатку в студентських організаціях, як–от «Студентське Братство Львівщини», а згодом працював із кандидатами на місцевих та парламентських виборах.

У 2021 році завдяки програмі від «Точки опори ЮА» я потрапив на стажування до Верховної Ради в команду народної депутатки Інни Совсун. Саме тоді почалася моя діяльність на вищому політичному рівні. Інна багато працювала з темою захисту прав жінок та починала адвокацію прав ЛГБТІК+ спільноти. Поступово я настільки заглибився в тему впровадження реєстрованих партнерств, що залишився в ній працювати.

Спершу це була робота безпосередньо з депутаткою, згодом – роль радника USAID/НДІ для міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» у парламенті. Ми займалися специфічними темами: захистом прав жінок та ЛГБТІК+ людей. Цей шлях продовжується і сьогодні, вже в межах моєї роботи в «Точці опори ЮА».

Це був довгий шлях. Спеціального наміру працювати саме в цій сфері я не мав, але зараз уже маю експертизу та розуміння процесів. Тому продовжую працювати з питанням партнерств – якщо вже почав, треба довести справу до результату.

– А якщо говорити про шкільний вік – чи стикався ти з нерівністю?

– Я виріс у спальному районі, просякнутому духом 90–х, тому бачив і нерівність, і дискримінацію. Не скажу, що стикався з нею особисто: у моїй компанії були старші хлопці, тож мене ніхто не чіпав. Втім, я постійно стикався з безглуздими нормами, які мені не подобалися і які я хотів побороти.

– Які саме, наприклад?

– У нашій школі була обов’язковою християнська етика. Я став єдиним учнем, який написав офіційну відмову від вивчення цього предмета. Вже тоді я позиціонував себе як атеїст, і мені це було відверто нецікаво – навчання суперечило моїм поглядам на релігію та віру.

Одного разу нас змушували йти на хресну ходу. Я просто сів і не пішов. Тоді директор буквально «виставив» мене зі школи, а мій вчинок потім обговорювали на педагогічній нараді: мовляв, як я посмів так вчинити.

Ще одна історія – нам забороняли виходити на вулицю під час перерв. Мене це дико бісило: це мій вільний час, і якщо світить сонце, я хочу провести його на свіжому повітрі. Я намагався вибороти це право, і зрештою нас почали випускати. Ця боротьба у шкільні роки заклала фундамент моєї політичної свідомості: я зрозумів, що так не має бути, і діти теж мають права.

– Як ти потрапив у «Точку опори ЮА»?

– Як я вже згадував, у 2021 році організація проводила «Школу політичної участі». Я став одним із найкращих слухачів і в межах проєкту пройшов стажування у парламенті. Тоді ж познайомився з тогочасним головою ГО Тимуром Левчуком. Пізніше, під час моєї роботи в МФО «Рівні можливості», «Точка опори ЮА» була нашим ключовим партнером у питаннях реєстрованих партнерств.

У 2024 році, після завершення моєї роботи в МФО «Рівні можливості», я дізнався про вакансію керівника проєктів у «Точці опори ЮА». Це виглядало як природне продовження моєї діяльності, тому я вирішив приєднатися до їхньої команди. 

– Що для тебе сьогодні найважливіше в цій роботі? Це саме цивільні партнерства? 

– Питання реєстрованих партнерств для мене дуже особисте, адже цей проєкт – частково моє «дитя». Я вклав багато сил в адвокаційну кампанію, здійснюючи близько 90% її планування та координації.

Це не просто робота, а питання послідовності та відповідальності. Ми разом із депутатами фактично започаткували цей процес, і я хочу довести його до завершення. Якщо це вдасться, це стане важливою частиною моєї професійної історії, хоча й не означатиме фінал моєї громадської діяльності.

Але найцінніше для мене у «Точці опори ЮА» – це команда та її підтримка. Це люди, які глибоко розуміють нашу справу і готові підхопити будь–який процес навіть о другій годині ночі. Хоча ми намагаємося дотримуватися графіку, іноді трапляється й таке. Я командна людина, і для мене важливо мати опору, яку я можу координувати задля стабільних і результативних процесів.

– Я тепер зрозумів, чому тебе називають співавтором реєстрованих партнерств в Україні.

– Я дійсно є співавтором другого законопроєкту про реєстровані партнерства, оскільки ми писали його разом із Марією Клюс. До першого варіанту я доєднався вже на етапі адвокації – просто взяв на себе провідну роль, щоб скоординувати цей процес.

– Багато людей думають, що ЛГБТІК+ активізм – це лише Марші Рівності чи акції протесту. У професійних колах ми часто говоримо про адвокацію – часом тиху, часом гучну. Олеже, як твоя робота виглядає насправді?

– Те, що активізм обмежується маршами – великий міф. Насправді я не був на жодному Марші Рівності в Україні. До повномасштабного вторгнення якось не складалося, а минулого року моя позиція була такою: під час воєнного стану проводити масові зібрання без конкретних безпекових гарантій недоречно. Тому ідею того прайду я не підтримував.

Цього року ситуація інша, адже ми маємо реальну загрозу, пов’язану з проєктом Цивільного кодексу. Єдиний раз я був дотичний до ХарківПрайду у 2023 році, але як лектор – тоді захід не мав формату маршу.

– Ти не посварився з колегами через те, що не підтримав Прайд минулого року?

– Ні. Це моя позиція, і я пояснив її організаторам. У мене є власні моральні орієнтири. Якщо говорити про 2024 рік, то незадовго до проведення прайду я йшов тією ж дорогою, прощаючись із бойовою медикинею батальйону «Госпітальєри» Іриною Цибух.

Я просто не уявляв, як можу йти цим шляхом із прайдом чи плакатом. На моральному рівні це не вкладалося в голові, тому я не вийшов.

– Тож у чому полягає твоя щоденна робота як адвокаційника?

– Мою діяльність можна розділити на кілька ключових напрямів:

Стратегічне планування. Значна частина часу йде на формування стратегії, структурування планів та прописання наступних кроків і можливостей. Формування меседжів. Ми детально опрацьовуємо тези, з якими виходимо до різних аудиторій: суспільства, народних депутатів, урядовців та міжнародних партнерів. Постійна комунікація з владою. Це щоденна співпраця з нардепами, Міністерством юстиції та Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

Міжнародна діяльність. Зустрічі з представниками посольств та європейськими партнерами, а також підготовка й регулярне оновлення аналітичних брифів про поточну ситуацію в Україні. Публічне представництво. Робота із запитами ЗМІ, участь у телеефірах, панельних дискусіях та експертних обговореннях, де я представляю позицію нашої організації.

– Ти став посередником між громадськістю та владою. Наскільки держава сьогодні готова говорити про права ЛГБТІК+ людей?

– Коли я починав працювати з владою у 2021 році, це була абсолютно табуйована тема. Навіть із прогресивними політиками піднімати її було вкрай важко. Прорив стався у 2023 році, коли ми змогли подати законопроєкт про реєстровані партнерства. Пам’ятаю титанічну роботу, як ми з Інною Совсун переконували колег поставити підпис. Тоді ми зібрали ще 17 підписів, але ці депутати були готові лише підтримати документ формально, а не виходити з публічною комунікацією.

Згодом ситуація змінилася. Завдяки медіа та результатам соціології, які показали підтримку прав ЛГБТІК+ людей більшістю українців, депутати почали «виходити з тіні». Вони перестали боятися реакції суспільства та хейту. Тема перестала бути табуйованою у Верховній Раді.

Сьогодні кожен депутат знає про реєстровані партнерства та наші зобов’язання перед ЄС. Позиції різні: хтось намагається протидіяти, але з’явилася цікава категорія політиків. Вони кажуть: «Мені це не подобається, але я розумію, що ми мусимо це зробити. Давайте проголосуємо швидше, щоб закрити дискусію». Таких людей багато, але, на жаль, це ще не більшість. Якби була більшість – ми б уже мали закон.

– А яка позиція уряду в цьому питанні?

– Тут прогрес очевидний. Якщо уряд Гройсмана лише давав обіцянки «на папері», то нинішній уряд, хоч і не вніс власний законопроєкт, почав активну комунікацію. Міністерство юстиції та інші відомства відкрито визнають: «Так, ми повинні це зробити».

Дійшло до того, що Мінюст офіційно критикує парламентський проєкт Цивільного кодексу саме через відсутність у ньому прав ЛГБТІК+ людей. У 200–сторінковому документі відомства близько п’яти сторінок присвячено саме цьому питанню. Три роки тому таке було неможливим. Ми маємо пряму підтримку профільного міністерства та міністерки. Наразі нам бракує лише чіткої позиції від більшої кількості депутатів та, можливо, президента, який поки висловлюється на цю тему неохоче.

– Ти також працюєш радником у Міністерстві культури. Як вдається поєднувати стільки різних ролей?

– З листопада 2025 року, після оновлення команди міністерства, я приєднався до них. Моя робота там зовсім не пов’язана з правозахистом – це інша сфера та інший спектр обов’язків. Поєднувати важко, бо фактично це дві окремі роботи. Та найскладніше – це етичний момент: важко критикувати владу, коли ти сам до неї належиш.

Це дуже хитка позиція. Я змушений постійно наголошувати, що висловлюю власну думку, а не позицію міністерства. Доводиться ретельно зважувати кожне слово, щоб не зашкодити роботі інституції чи колег. Це ситуація, в яку я загнав себе сам, і вона змушує бути набагато обережнішим у публічних висловлюваннях щодо ГО, роботи в міністерстві та особистих поглядів.

– Ти часто згадуєш Інну Совсун, але офіційно є помічником іншої депутатки – Марії Мезенцевої. Чим саме ти займаєшся в цій ролі?

– Під час роботи у МФО «Рівні можливості» я почав співпрацювати з багатьма депутатами. Марія Мезенцева оформила мене своїм помічником на громадських засадах. Я працюю з її запитами, що стосуються переважно прав ЛГБТІК+ людей, реєстрованих партнерств та інших публічних позицій із цієї теми. Ми з Інною Совсун та Марією Мезенцевою активно взаємодіємо, щоб всебічно забезпечувати права людини в Україні.

– Ти згадував про зміну позиції уряду. А чи бачиш ти зміни в самому українському суспільстві щодо ЛГБТІК+ людей?

– Мені важко дати однозначну відповідь, адже я жив лише у великих містах: Києві, Львові та Одесі. Суспільство в мегаполісах завжди прогресивніше, тому цей досвід не відображає реальну ситуацію в усій країні.

На мій суб’єктивний погляд, ставлення до теми захисту прав ЛГБТІК+ людей значно покращилося. Тут спрацювали два потужні чинники:

Відмежування від ворога. Аргумент про те, що гомофобія – це російський наратив, дійсно працює. Люди не хочуть мати нічого спільного з цінностями країни–агресора.

Європейський шлях. Ми обрали рух до ЄС, де захист прав ЛГБТІК+ людей гарантований законом. Це вплинуло на позицію багатьох: можливо, вони не стали палкими прихильниками спільноти, але принаймні почали розуміти, що дискримінація неприпустима і права мають бути рівними для всіх.

Втім, реальну картину в маленьких містечках чи селах зрозуміти важко. Там ситуація може бути кардинально іншою, а в мене немає особистого досвіду спілкування з людьми з менших населених пунктів на цю тему. Тож зміни точно відбуваються, але їхні масштаби в межах усієї країни оцінити складно.

– Які зміни в законодавстві ти вважаєш найнеобхіднішими зараз?

Велика частина нашого законодавства потребує оновлення. Виділю три ключові блоки:

Протидія дискримінації та мові ворожнечі. Зараз заборона існує лише на папері, її важко застосувати на практиці. Потрібні зміни, щоб кожен був захищений від нападів чи закликів до насильства. Це не лише про безпеку, а й про зміну культури: коли за агресію (навіть словесну) є реальне покарання, у суспільстві починає панувати повага до прав інших.

Реєстровані партнерства. Легалізувати одностатеві шлюби зараз неможливо через необхідність змін до Конституції. Тому пріоритет – законопроєкт про реєстровані партнерства. Це дасть базові права одностатевим парам, а також усім, хто хоче юридично закріпити стосунки з близькою людиною, наприклад, із побратимом в армії.

Імплементація Стамбульської конвенції. Ратифікація  –  це лише декларація про наміри. Тепер потрібно внести зміни до Кримінального та Адміністративного кодексів, щоб реально захистити людей від домашнього насильства. З огляду на сотні тисяч заяв щороку, ця робота є критично важливою.

– Зараз я бачу унікальне «вікно можливостей». Нинішнє скликання парламенту, попри все, є найпрогресивнішим в історії України: вони відкрили ринок землі, легалізували медичний канабіс та ратифікували Стамбульську конвенцію. Багатьом депутатам уже не страшно голосувати за складні реформи, бо вони не тримаються за рейтинги чи продовження політичної кар’єри.

Якщо ми, як правозахисна спільнота та наші європейські партнери, не проґавимо цей момент, ми отримаємо прогресивну країну з реєстрованими партнерствами та дієвим захистом від дискримінації та насильства.

Однак, на мою думку, наступний парламент буде максимально консервативним. Це видно по соціології та симпатіях до лідерів певних партій. Якщо ми не проведемо зміни зараз, вікно можливостей закриється щонайменше на п’ять років, і невідомо, чи відкриється воно знову.

Майбутнє України через 10 років залежить від рішень, які ухвалюються сьогодні. Або ми підемо шляхом Естонії, яка за десять років після партнерств легалізувала шлюбну рівність, або шляхом Словаччини чи Угорщини, де все розвернулося в зовсім інший бік.

– Олеже, ми багато говоримо про парламент. Чи бачиш ти себе в наступному скликанні народним депутатом або хоча б кандидатом?

– Це хороше питання. Ще два роки тому я б однозначно відповів «так» — це було моє бачення подальшої кар’єри. Але зараз, після тривалої роботи у цій сфері та сильного вигорання, я не впевнений, чи готовий пов’язувати життя з професійною політикою.

Можливо, я захочу піти у приватний сектор, «видихнути» і просто забезпечити собі стабільне життя без постійного стресу. Справжня політична робота — це не просто натискання кнопки, а величезна відповідальність і колосальний тиск. Ти постійно під прицілом суспільної уваги, кожен твій крок аналізують, і це дуже виснажує психологічно. Поки що я не знаю, чи готовий жертвувати своїм здоров’ям та часом заради цього.

– Дякую за чесну відповідь. Що б ти сказав молодим ЛГБТІК+ людям, які бояться бути собою у світі, де не всюди безпечно бути відкритими?

– Подивіться навколо: у великих містах та обласних центрах зараз можна жити цілком комфортно, попри погляди інших. Сьогодні середовище набагато прогресивніше, ніж було ще 10 років тому. Молоде покоління має великий шанс показати себе такими, якими вони є, і вони вже це роблять.

Мій досвід стосується переважно великих міст, але там ви дійсно можете бути собою. У більшості випадків ви не стикнетеся з дискримінацією, а якщо навіть виникнуть проблеми – завжди є організації, готові допомогти. За останні кілька років Україна стала значно комфортнішою для ЛГБТІК+ людей. Ми бачимо цілу хвилю камінг–аутів: люди не бояться проявляти себе в різних сферах (окрім, хіба що, політики – там ситуація дещо інша).

Дивіться на своє оточення: якщо воно дозволяє вам бути собою – будьте. Не марнуйте свій час, бо його в нас може бути замало.

Інтерв’ю підготував Сергій Харчук 

АНОТАЦІЯ

Це дослідження аналізує роль і готовність жінок у системі цивільної оборони України та можливості інституційного посилення їхнього внеску через адаптацію міжнародного досвіду, зокрема шведської моделі всеохопної оборони. Методологія поєднує кількісні дані національного репрезентативного опитування та якісні інтерв’ю, доповнені аналізом нормативних документів і даних із відкритих джерел. У фокусі роботи — взаємодія державних органів і громадянського суспільства, розвиток волонтерських ініціатив і навчальних програм, а також гендерно чутливі аспекти підготовки до кризових ситуацій. Дослідження пропонує рекомендації щодо інтеграції практичного досвіду волонтерських ініціатив і навчальних програм у системні механізми підготовки громадян(ок). Також очікуваний вплив цих рекомендацій розглядається на чотирьох рівнях: індивідуальному, локальному, інституційному та національному. Практичні імплікації стосуються формування системного підходу до підготовки громадян(ок) і розбудови механізмів мобілізації ресурсів. Результати підкреслюють важливість інтеграції жінок у цивільну оборону як складника стійкої і гнучкої системи безпеки та оборони України.

Ключові слова: жінки і безпека, цивільна оборона, всеохопна оборона, національний спротив, україно-шведська співпраця.

ЗМІСТ

СТИСЛИЙ ОГЛЯД
ВСТУП
МЕТОДОЛОГІЯ
РОЗДІЛ 1. ВСТУП ДО КОНЦЕПЦІЇ ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ    
1.1 Для чого Україні всеохопна оборона?
1.2 Підсумок розділу 1
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ У ШВЕЦІЇ
Підсумок розділу 2
РОЗДІЛ 3. SVENSKA LOTTAKÅREN (ШВЕДСЬКА ЖІНОЧА ДОБРОВОЛЬЧА ОБОРОННА ОРГАНІЗАЦІЯ)
3.1 Аналіз конкретного кейсу: нормативно-правова база, функції, обов’язки та програми організації
3.2 Огляд навчальних курсів, які проводить організація, та визначення тих, що можуть бути адаптовані для українського контексту
3.3 Підсумок розділу 3
РОЗДІЛ 4. УКРАЇНА: ВІД ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДО ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ
4.1 Законодавчі основи та трансформація цивільного захисту до всеохопної оборони
4.2 Впровадження принципів всеохопної оборони у практику
РОЗДІЛ 5. ЖІНОЧЕ ЛІДЕРСТВО У СФЕРІ ЦИВІЛЬНОЇ ГОТОВНОСТІ ЯК СКЛАДНИК ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ
5.1 Соціальні мотиви та виклики участі жінок у системі цивільної готовності
5.2 Громадські жіночі ініціативи у сфері цивільної готовності: від хаотичних практик до системних моделей
5.3 Підсумок розділу 5
РОЗДІЛ 6. ПІДСУМКИ
6.1. ПРОПОЗИЦІЯ ЩОДО ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ШВЕДСЬКОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
6.2. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ В УКРАЇНІ
6.3. МОЖЛИВІ СЦЕНАРІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕКОМЕНДАЦІЙ: ВІД ПІЛОТІВ ДО ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ
Найреалістичніший сценарій — Пілотування і поступове масштабування
Резервний сценарій — Громадська ініціатива
6.4. ОЧІКУВАНИЙ ВПЛИВ ВПРОВАДЖЕННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ НА ЧОТИРЬОХ РІВНЯХ
ВИСНОВКИ
ПОСИЛАННЯ
Додаток А. Структура національного опитування

СТИСЛИЙ ОГЛЯД

Цей звіт розглядає готовність українського суспільства до участі у цивільній обороні, а також пропонує рекомендації для інституційного та громадського розвитку системи, зокрема з урахуванням гендерного аспекту та ролі жінок у посиленні стійкості громад.

В українському контексті цивільна оборона досі перебуває на стадії трансформації: від централізованої моделі державного патерналізму до партнерської моделі всеохопної оборони, де громадяни та громадянки активно долучаються до безпеки та стійкості своїх громад. Високий потенціал українського громадянського суспільства вже проявився під час війни через численні волонтерські та освітні ініціативи, що фактично реалізують принципи всеохопної оборони «знизу вгору» аналогічно до шведської моделі всеохопної оборони.

У дослідженні йдеться про актуальний стан підготовки українського громадянського суспільства до цивільної оборони у період повномасштабної війни. Результати репрезентативного опитування показали, що лише 14,7% громадян(ок) пройшли навчання з цивільної оборони після початку війни. Водночас 43% респондентів(ок) вважають, що цивільні мають активно долучатися до реагування на надзвичайні ситуації, а 48% готові брати участь після відповідної підготовки. Ці дані демонструють високий рівень громадянської мотивації, яка, як показує дослідження, потребує формалізації та систематизації через структуровані програми навчання та підтримки.

Виходячи з цих результатів, у дослідженні пропонуються конкретні кроки для вдосконалення системи цивільної оборони України. По-перше, рекомендовано інтегрувати курси цивільної безпеки у вже наявні програми Центрів підготовки громадян до національного спротиву, громадських організацій та ДСНС. Особливу увагу при цьому приділено кризовому реагуванню, евакуації, розбору завалів та іншим практичним навичкам, що підвищують готовність громад.

По-друге, в дослідженні підкреслено потребу створення системи сертифікації та регулярної перепідготовки волонтерів і волонтерок. Це дозволить не лише забезпечити актуальність знань, а й зміцнити довіру громад і державних органів до залучених осіб.

Додатково наголошено на важливості інституціоналізації жіночих ініціатив та громадських організацій. Підтримка мереж жінок-тренерок і лідерок у сфері цивільної готовності сприятиме гендерній інтеграції в політику безпеки, врахуванню потреб жінок, посиленню соціальної стійкості та розвитку горизонтальних мереж довіри.

Також дослідження пропонує децентралізовану структуру управління, здатну швидко реагувати на потреби регіонів і поєднувати державні програми, місцеві громади та громадські організації. Вивчення шведського досвіду показує, що адаптація моделі «Lottakåren» до українських реалій дозволить перетворити «хаос ентузіазму» на інституційну опору всеохопної оборони. Українська модель, як підкреслюється в дослідженні, має базуватися на принципах рівності, громадянської активності, локальної стійкості й довіри між державою і громадою.

Загалом такий підхід забезпечує не лише безпеку, а й формує нову культуру громадянської відповідальності, де кожен громадянин і громадянка стають активними учасниками національної оборони.
 

Дослідження реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» в межах проєкту «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони», на кошти гранту «Найкращі практики шведського гендерного підходу як інструмент розширення можливостей українських жінок для впровадження сталих реформ і сприяння євроінтеграції України», за фінансової підтримки Шведського інституту, у партнерстві зі Шведським міжнародним ліберальним центром. 

Проєкт взорується на практики гендерного підходу у системі всеохопної оборони Швеції та є першою в українському контексті спробою вивчити можливості впровадження в Україні стратегії всеохопної оборони за шведським зразком, з одночасним урахуванням гендерного підходу, в таких секторах як економіка, доглядова праця, армія, цивільна оборона, урядування, інформаційна політика, волонтерський рух.

Авторка ідеї і керівниця проєкту — кандидатка філософських наук, голова ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» Тамара Злобіна.

Менторки проєкту і рецензентки аналітичних звітів: 
Докторка соціологічних наук Олена Стрельник.
Гендерна експертка Ганна Гриценко.

Менеджерки проєкту: Альона Грузіна, Галина Репецька.

Перелік книг на гендерну, феміністичну тематику, про становище жінок в Україні, (пере)видані в 2025 році і на початку 2026 року.

Упорядниці — Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії та Ірина Ніколайчук, літературознавиця, літературна критикиня, головна редакторка видавництва Creative Women Publishing. 

Висловлюємо подяку за допомогу в укладанні списку Богдані Романцовій, Ірині Грабовській, Ніці Чулаєвській.

Жінки та повномасштабне вторгнення: репортажний і документальний нонфікшн

1. Берлянд, Ірина, Парубій, Христина (2025). Жінки на війні. Книга 2. Дух і Літера.
2. Єгорушкіна, Катерина (2025). І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни. Лабораторія.
3. Кім, Віолетта (2025). Плач, сестро, смійся. Creative Women Publishing.
4. Ославська, Світлана (2025). На власній шкірі: історії, розказані вцілілими. Лабораторія.
5. Талан, Світлана (2025). Нас вирвали з корінням. Білка.

Зарубіжний нонфікшн

1. Андерсон, Джилліан (2025). Хочу. Ще одну сторінку.
2. Бернардес, Аврора (2025). Книга Аврори. Видавництво Анетти Антоненко.
3. Біґґз, Джоанна (2025). Власне життя: Дев’ять письменниць починають усе спочатку. Лабораторія. 
4. Браніґан, Таня (2025). Червона пам’ять. Як проживали, пам’ятали й забували Культурну революцію в Китаї. Книголав.
5. Вайнгауз, Дженіз (2026). Любити Емі. Оповідь матері. Лабораторія.
6. Ван, Ліса Кармен (2025). Бізнес-біблія для вовчиць: 10 заповідей, щоб звільнитися від прокляття хорошої дівчинки й узяти під контроль власне тіло, свої кордони та банківський рахунок. Книголав.
7. Джобсон, Роберт (2025). Кетрін, принцеса Вельська. Лабораторія.
8. Де Барбаро, Наталія (2025). У пошуках чуйності: жіночий шлях до себе. Creative Women Publishing. 
9. Ґолдін, Клодія (2025). Кар’єра і сім’я: столітній шлях жінок до рівності. Ще одну сторінку. 
10. Котт, Джонатан (2025). Сьюзен Зонтаґ: повне інтервʼю для журналу Rolling Stone. Основи.
11. Куртін-Денамі, Сільвія (2025). Три жінки в темні часи: Едіт Штайн, Ханна Арендт, Сімона Вайль, або Amor fati, amor mundi. Дух і Літера.
12. Лі, Сон-Юн (2025). Сестра. Кім Йо Чжон — найвпливовіша жінка Північної Кореї. Книголав.
13. Малабу, Катрін (2025). Стерте задоволення: Клітор і мислення. Контур.
14. Ноклін, Лінда (2025). Чому в нас не було великих художниць? Komubook.
15. Оксанен, Софі (2025). В одну річку — двічі. Мізогінія як зброя Росії. Комора.
16. Саїні, Анжела (2025). Патріархи: витоки нерівності. Лабораторія. 
17. Стафано, Крістіна Де (2025). Оріанна Фалачі. Життя і творчість. Видавництво Анетти Антоненко. 
18. Томпсон, Лора (2025). Агата Крісті: таємниче життя. Темпора.
19. Шерман, Лорен (2025). Сексуальність на продаж: що приховує мереживо Victoria’s Secret. Книголав.

Український нонфікшн

1. Агеєва, Віра, Семків, Ростислав (2026). Гострі каблуки: настільна книга з літературного фемінізму. Stretovych.
2. Білоцерківська, Ірина (2025). Книга обіймів. Білка.
3. Жигун, Сніжана (2025). Лише жінки. Атена. 
4. Забужко, Оксана (2025). Наша Європа. Комора.
5. Карі, Ольга (2025). Твоє, моє, нічиє та інше. Видавництво Старого Лева.
6. Кравченко, Ярослава (2025). Театр, ютуб, секс: книга про відвертість із собою. Stretovych.
7. Марценюк, Тамара (2025). Безстрашні: історія українського фемінізму в інтерв’ю. Creative Women Publishing. 
8. Марценюк, Тамара (2025). Непохитні: історія українського правозахисту в інтерв’ю. Creative Women Publishing. 
9. Мірзаєва, Марина «Мамайка» (2025). Жінки Свободи. Віват. 
10. Мірошниченко, Інна (2025). Ми знайдемо свого Марселя. Stretovych.
11. Різатдінова, Анна (2025). Мій роман зі спортом. Фабула.
12. Романов, Сергій (2025). Доля чи воля. Жінки епохи moderne. Атена. 
13. Семенік, Оксана (2025). Марія Примаченко без міфів. Віхола. 
14. Суровцова, Надія (2025). Спогади, в 2 т. Комора. 
15. Трощинська, Тетяна (2025). Любов не минає. Yakaboo Publishing.
16. Швець, Алла (упор., наук. ред.) (2025). Ті, що творили «Перший вінок». Creative Women Publishing.

Академічні та аналітичні видання 

1. Дзюба, Марта (2025). Прожите і пережите. Дух і Літера.
2. Левченко, Катерина, Губіна, Олена, Губін, Сергій. (2025). СНПК: воєнний злочин без терміну давності. Creative Women Publishing. 
3. Кісь, Оксана (наук. ред.) (2025) Жіночі історії лідерства в Україні: кінець ХІХ — початок ХХ ст. ФОП Степуріна. 
4. Клочко, Діана (упор.) (2025). Любов Панченко: повернення. Видавець Олександр Савчук.
5. Сироїд, Дарія. (2025). Свята апостолка і первомучениця. Апокрифічні Діяння Павла і Теклі у київській традиції. Видавництво УКУ.
6. Kebalo, Marta Kichorowsky. (2025). The Ukrainian National Women’s League of America, 1925 – 2025. A century of commitment – the UNWLA story. 

Література для дітей і підлітків та young adult

1. Буллі, Енджелін (2025). Дочка Хранителя Вогню. Readberry.
2. Войцехівська, Саша (2025). Коли я вирощу крила. Видавництво Юлії Сливки.
3. Ганапольська, Саша (2025). Тепер доведеться думати. Видавництво Старого Лева.
4. Геращенко, Анастасія (2025). Грудень драконів. Видавництво Старого Лева.
5. Гнип, Ольга-Марія (2025). Аґатка-жирафка. Видавництво Старого Лева.
6. Говарт, Хлоя Мішель (2025). Засмага. Лабораторія.
7. Гокон, Маркус (2026). Дикочари. Видавництво Старого Лева.
8. Голл, Алексіс (2025). Ідеальний хлопець. Видавництво.
9. Грінлов, Рейчел (2026). Компас і клинок. Видавництво Старого Лева.
10. Ґлазґов, Кетлін (2026). Усі мої рани. РМ.
11. Ґлазґов, Кетлін (2026). Скляна дівчина. РМ.
12. Ґрейс, Адалін (2025). Беладона. Віват.
13. Заппія, Франческа (2026). Елайза та її монстри. Видавництво Старого Лева.
14. Квіб, Міллісент (2025). Школа етикету юних скажених науковиць. Книголав.
15. Клейтон, Доніель (2025, 2026). Дивовижники, Викрадачі пам’яті. Видавництво Старого Лева.
16. Краучер, Лекс (2025). Ґвен і Арт не закохані. Artbooks.
17. Лоурі, Лоїс (2025). Полічи зорі. Крапки.
18. Монкомбль, Морґан (2025). Наші змучені душі. Лабораторія.
19. Повх, Анна (2025). Це дівчача справа: 36 історій, які звільнять тебе від стереотипів. Ранок.
20. Савотіна, Валерія (2025). Вандалізм. Artbooks.
21. Світова, Слава (2026). Гусінь, яка хотіла стати письменницею. Видавництво Старого Лева.
22. Славінська, Ірина (2025). Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок. Видавництво Старого Лева. 
23. Сміт, Ембер (2025). Якою я стала. Artbooks
24. Софіна, Анна (2025). Семптем. Artbooks.
25. Стівен, Лора (2025). Спільнота бездушних дівчат. Artbooks.
26. Шпірі, Йоганна (2025). Роки та навчання мандрів Гайді. Книголав.
27. Юнакова, Катерина (2025). Відьомський спадок. Видавництво.
28. Ярмоленко, Юлія (2025). Інструкції до сексу не надаються. Уся правда про стосунки, безпеку й задоволення. Віхола.

Фантастика/фентезі

1. Бреннан, Марі (2025). Природнича історія драконів. Artbooks.
2. Гармон, Емі (2025). Перша дівчинка. Хроніки Сейлока. Книга 1. Лабораторія.
3. Грабовська, Ірина (2025). Замок із кришталю. Віват.
4. Ґібсон, С.Т. (2026). Темна освіта. Віват.
5. Довгопол, Наталія (2026). Шляхи Еврідіки. Віват.
6. Дорофєєва, Вікторія (2026). Мавка і Ко. Віват
7. Доусон, Делайла С. (2025). Зоряні війни: Інквізитори. Сходження Червоного Клинка. Varvar Publishing.
8. Заруднюк, Наталія (2025). Втрачена зоря. Віхола.
9. Ібаньєс, Ізабель (2026). Що знає річка. Віват.
10. Кейнер, Ханна (2025). Боговбивця. Artbooks.
11. Марченко, Мія (2025). Подарунок Саламандри. Видавництво Старого Лева.
12. Растет В., Валерія (2025). Засліплення. Цикл «Хроніки червоних лисиць». Віхола.
13. Савотіна, Валерія (2025). Чаклунка і культ. Віхола.
14. Тауб, Мелінда. (2025). Скандальні зізнання міс Лідії Беннет, відьми. Ще одну сторінку.
15. Чау, Кейш (2025). Дівчина без відображення. Readberry.
16. Шеннон, Саманта (2025). Сезон кісток. Artbooks.
17. Шпак, Ксенія (2026). Скриня Ґріммів. Жорж.
18. Шпигоцька, Олена (2025). Необрана. Цикл «Нещастимці». Віхола.

Українська художня проза

1. Агеєва, Віра (упор.) (2025). Шалені тексти. Мала проза українських письменниць. Віхола. 
2. Алтухова, Яна (2026). Колекція гостросюжетних предметів. Хто це?
3. Бабко, Валерія (2025). Вініл. Віхола.
4. Безпала, Анна (2025). Кассандра курить папіроси. Темпора.
5. Белім, Вікторія (2026). Будинок з півнями. Книголав.
6. Богдан, Олеся (2026). Ламання гілки. Creative Women Publishing.
7. Богомаз, Ольга (2025). Тимчасові труднощі. Лабораторія.
8. Брейтвейт, Оїнкан (2025). Моя сестра — серійна вбивця. Потяг.
9. Бурштин, Єлизавета (2025). Мене звати Дуся. Лабораторія.
10. Ведмідь-Гнепа Юлія (2025). Намул. Темпора.
11. Волинська, Олена (2025). Мармурова жінка. Повість про Олену Пчілку. Брустури.
12. Виговська, Ірина (2025). Врозтіч. Хто це?
13. Горіха-Зерня, Тамара (2025). Шептуха. Білка.
14. Грувер, Анна (2025). Нерухомість. Лабораторія.
15. Доляк, Наталка (2025). Вільшані коники. Темпора.
16. Євдокимова, Анастасія (упор.) (2025). Жінки пишуть: містянки. Книголав. 
17. Євдокимова, Анастасія (упор.) (2025). Жінки пишуть: революціонерки. Книголав.
18. Євдокимова, Анастасія (упор.) (2025). Жінки пишуть: щастя. Книголав.
19. Зарембо, Катерина (2026). Євшан. Віхола.
20. Карпа, Ірена (2025). Він повертається в неділю. Книголав.
21. Кобко, Наталія (2025). Пані Арета і цвинтар молодиці. Stretovych.
22. Компанікова, Моніка (2025). П’ятий човен. Комора.
23. Кузнєцова, Євгенія (2025). Вівці цілі. Видавництво Старого Лева.
24. Курико, Віра (2025). Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька. Лабораторія.
25. Лелик, Мар’яна (2025). Дорога… ми. Creative Women Publishing.
26. Литвиненко, Анастасія (2026). Материзна. Creative Women Publishing.
27. Лягушонкова, Лєна (2025). Мій прапор запісяв котик. Урбіно.
28. Матвєєва, Галина (2025). Надто коротке. Видавництво Старого Лева.
29. Матвєєва, Галина (2026). Життя типових принцес Нідерзаксен. Віхола.
30. Манченко, Марина (2025). Мішок єдинорогів. Віхола.
31. Окур, Ірина (2025). Ти почуєш мене тепер. Discursus.
32. Олекса, Марія (2025). Кімнати Естер. Віхола.
33. Птах, Юлія (2025). Спів/життя. Темпора.
34. Саварина, Каріна (2025). За маму, за тата. Хто це?
35. Сідоріна-Вілкінс, Ольга (2026). Gimme Shelter. Хто це?
36. Тишкевич, Ірина (2025). Ми, люди. Книголав.
37. Флікян, Світлана (2025). Дівчина в озері. Віхола.
38. Фукс, Ксенія (2025). По той бік сонця: історія однієї самотності. Видавництво 21.
39. Чудновець, Тетяна (2025). Подоляночка незломима. Орландо.
40. Шевцова, Марина (2025). Мій друг Ґустав з кладовища Святого Паулі. Віхола. 

Перевидання української класики

1. Андрухович, Софія (2025). Сьомга. Komubook.
2. Вільде, Ірина (2025). Химерне серце. Новелі. Віхола.
3. Григоренко, Грицько (2025). Рядки з тіні. Ще одну сторінку.
4. Кобринська, Наталя (2025). Хмарниця. Оповідання. Віхола.
5. Коваленко, Людмила (2025). Степові обрії. Віват.
6. Костенко, Ліна (2025). Берестечко. А-ба-ба-га-ла-ма-га.
7. Костенко, Ліна (2025). Сніг у Флоренції. А-ба-ба-га-ла-ма-га.
8. Кравченко, Уляна. (2025). Хризантеми. Ще одну сторінку.
9. Пиркало, Світлана (2025). Зелена Маргарита. Komubook.
10. Пиркало, Світлана (2025). Не думай про червоне. Komubook.
11. Плитка-Горицвіт, Параска (2025). Різдв’єна коліда у селі Криворівня. Брустури.
12. Чередниченко, Варвара (2025). Сніги торішніх зим. Ще одну сторінку.
13. Щур, Оксана (упор.) (2026). Листування Софії Яблонської, Володимира Винниченка та Розалії Винниченко. Комора.
14. Яблонська, Софія (2025). З країни рижу та опію. Віхола. 
15. Яновська, Любов (2025). Тайни нашої принцеси. Ще одну сторінку.

Зарубіжна художня проза

1. Александер, Клер (2025). Самотність Мередіт. Книголав.
2. Армфілд, Джулія (2025). Наші дружини на дні морському. Ще одну сторінку.
3. Баєтт, А. С. (2025). Книга для дітей. Темпора.
4. Басташич, Лана. (2025). Упіймати кролика. Книголав.
5. Бенедикт, Марі (2025). Її прихований геній. Ще одну сторінку.
6. Бенедикт, Марі (2025). Таємниця місис Крісті. Ще одну сторінку.
7. Бессер, Джен, Фесті, Шана (2025). Залюблена Даяна. Книголав.
8. Бішоп, Кеті (2025). Дівчата літа. Книголав.
9. Брент, Кеті (2025). Убивство після вчорашньої ночі. Книголав.
10. Бронте, Емілі (2025). Буремна вись. Nebo Publishing
11. Бронте, Шарлотта (2025). Вільєтт. Ще одну сторінку.
12. Вінтерсон, Джанет (2025). Помаранчі — не єдині фрукти. Ще одну сторінку.
13. Вулф, Вірджинія (2025). Власна кімната. Комубук.
14. Вулф, Вірджинія (2025). До маяка. Ще одну сторінку.
15. Вулф, Вірджинія (2025). Хвилі. Комубук.
16. Де Сеспедес, Альба (2026). Заборонений зошит. Видавництво Анетти Антоненко.
17. Де Стефано, Крістіна (2025). Оріана Фаллачі: життя і творчість. Видавництво Анетти Антоненко.
18. Деледда, Грація (2025). Плющ. Ще одну сторінку.
19. Дітлевсен, Туве (2025). Копенгагенська трилогія: Дитинство. Юність. Заміжжя. Грушка.
20. Баєтт, Антонія (2025). Одержимість. Темпора. 
21. Бьолль, Гайнріх (2025). Утрачена честь Катаріни Блум. Фабула. 
22. Гудвін, Дейзі (2025). Діва. Ще одну сторінку.
23. Ґодфрі, Ребекка (2025). Пеґґі. Книголав.
24. Ґрей, Аласдер (2025). Бідолашні створіння. Книголав.
25. Ґрімальді, Віржіні (2025). Хороше життя. Видавництво Старого Лева.
26. Девіс, Фіона (2026). Викрадена цариця. Stretovych.
27. Дірі, Варіс, Міллер, Кетлін (2025). Квітка пустелі. Незвичайна мандрівка кочівниці. Ще одну сторінку. 
28. Йодер, Рейчел (2025). Нічна сучка. Грушка.
29. Еванз, Малайна (2025). Неферура, донька фараонів. Ще одну сторінку.
30. Ейткен, Моллі (2025). Яскраво палаю. Yakaboo Publishing.
31. Еліот, Джордж (2025). Сайлес Марнер. Книголав.
32. Ендрюс, Вільям (2026). Дочки дракона. Лабораторія.
33. Кірбі, Ґвен Е. (2025). Видіння, від яких Кассандра прифігіла. Грушка.
34. Кліцка, Барбара (2025). Санаторій. Ще одну сторінку.
35. Козімано, Елль (2025). Фінлі Донован убиває двох зайців. Artbooks.
36. Краус, Кріс (2026). Я люблю Діка. Грушка.
37. Кубіка, Мері (2025). Зникла жінка. Artbooks.
38. Кубіка, Мері (2025). Хороша дівчинка. Artbooks.
39. Левензон, Мелані (2025). Єврейка в Парижі. Книголав.
40. Ленґ, Олівія (2025). Сад супроти часу. Ще одну сторінку.
41. Лі, Іюнь (2026). Книга гуски. Видавництво Старого Лева.
42. Логон, Аріель (2025). Замерзла ріка. Книголав.
43. Маккай, Ребекка (2025). Ті, що вірили. Artbooks.
44. Мерфі, Ґрейн (2025). Де життя зеленіше. Ще одну сторінку. 
45. Міттінґ, Ларс (2025). Сестрині дзвони. Лабораторія.
46. Мод Монтґомері, Люсі (2025). Блакитний замок. Ще одну сторінку.
47. Мод Монтґомері, Люсі (2025). Джейн з Ліхтарного Пагорба. Ще одну сторінку.
48. Мьорманн, Ренате (2025). Мама Марти. Видавництво Анетти Антоненко.
49. О’Коннор, Елізабет (2025). Китовий плин. Ще одну сторінку.
50. Олден, Кей Ді (2025). Дешифрувальниця: жінка, яка змінила хід подій. Книголав.
51. Остін, Джейн (2025). Нортенгерське абатство. Урбіно.
52. Пін, Сесіль (2025). Блудні душі. Книголав.
53. Пірс, Сара (2025). Глушина. Artbooks.
54. Сіснерос, Сандра (2025). Будинок на Манго-стріт. Книголав.
55. Смайл, Голлі (2026). Комплекс Кассандри. Видавництво Старого Лева.
56. Смілевський, Ґоце (2025). Сестра Зиґмунда Фройда. Темпора.
57. Сміліос, Марія (2025). Чорні янголиці. Маловідома історія про медсестер, які допомогли вилікувати туберкульоз. Книголав.
58. Снайбйорнсдоттір, Берґтора (2025). Свиняча Голова. Видавництво.
59. Спейн, Джо (2025). Випробування. Книголав.
60. Стрінгфеллоу, Тара М. (2025) Мемфіс. Ще одну сторінку.
61. Тоґонідзе, Екатеріне (2025). Асинхронія. Комора.
62. Торчик, Марек (2025). Все трапляється щонайменше двічі. Хто це?
63. Фагерґольм, Моніка (2025). Дивовижні жінки біля води. Книголав.
64. Фаллачі, Оріана (2025). Лист ненародженій дитині. Видавництво Анетти Антоненко.
65. Ферґюсон, Сара (2025). Куди вкаже серце. Фабула.
66. Форест, Лорі (2025). Залізна квітка. Ще одну сторінку.
67. Фостер, Кейт (2025). Дівиця. Stretovych.
68. Фостер, Кейт (2026). Відьми короля. Stretovych.
69. Фрейтас, Донна (2025). Дев’ять життів Роуз Наполітано. Ще одну сторінку.
70. Фу, Стефані (2025). Що знають мої кістки. Книголав.
71. Чамберс, Діана Р. (2025). Таємнича війна Джулії Чайлд. Ще одну сторінку.
72. Чандра, Вон (2025). Сонджу. Книголав.
73. Чарльз, Скеслін (2025).Паризька бібліотека. Книголав.
74. Чук, Ліляна Д. (2025). Умови не мають значення. Ще одну сторінку.
75. Шимічкова, Мариля (2026). Таємниця Будинку Гельцелів. Фабула.
76. Шопен, Кейт (2025). Пробудження. Komubook.

Мальописи, манґа

1. Андерсен, Сара (2025). Великий м’якенький клубочок щастя. Vovkulaka.
2. Асатрян, Ані, Курико, Віра, Тоґонідзе, Екатеріне (2025). Остання ніч на Землі: війна очима жінок з Вірменії, Грузії та України. Комора.
3. Судзукі, Мія Кадзука (2025). Сходження буквоїжки. Я зроблю все щоби стати бібліотекаркою. Частина 1. Том. 2. Лабораторія.1
4. Тороґуд, Зої (2026). У центрі всесвіту самотньо. РМ.

Поезія

1. Боровська, Марина (2025). Жінка над виноградом. Видавництво Старого Лева.
2. Власова, Тетяна (2025). Вільність. Білка.
3. Глушкова, Надія (2025). Всі ми були живими. Твоя підпільна гуманітарка.
4. Духновський Васек, Сахар Землі Оленка (2026). Чорний, білий, рожевий, хакі. Твоя підпільна гуманітарка.
5. Єгорушкіна, Катерина (2025). Дереворитми. Білка.
6. Кладбіще, Саша, WKODA (2025). Складно: слова війни та любові. Маґура.
7. Кожушко, Ніка (2025). Час починати танго. Фоліо.
8. Копоть, Люба (2025). Розлите. Meridian Czernowitz.
9. Осадко, Ганна (2025). Мисливці повертаються завжди. Видавництво Старого Лева.
10. Паєвська, Юлія «Тайра» (2025). Наживо. Meridian Czernowitz.
11. Павлова, Олена (упор.) (2025). КНИГА LOVE 4.0. Жінка, що кохає. Книголав.
12. Павлова, Олена, Новак, Ольга (упор.) (2025). Другий вінок. Альманах феміністичної поезії. Смолоскип. 
13. Петросаняк, Галина (2025). Компресія. Брустури.
14. Пономаренко, Марина (2025). Путівник по урвищу й околицях. Видавництво Старого Лева.
15. Рубаняк, Оксана (2025). 100 поезій. Народжені у волі не бояться смерті. Фоліо.
16. Фотуйма, Ірина (2025). Між домом і димом. Лілея-НВ.
17. Цілик, Ірина (2025). Тонкий лід. Meridian Czernowitz.
18. Чорногуз, Ярина (2025). Нічийний шафран. Meridian Czernowitz.
19. Шиян, Гаська (2025). Перехідний стан. Видавництво Старого Лева.

Привітання зі святами мали б об’єднувати команду чи аудиторію, але часто виходить навпаки. 

Ви можете писати «приємні слова» до 8 березня чи Дня захисників і захисниць – а в Threads чи Facebook уже розносять скриншоти з коментами «сексистське» чи «нетактовне». Колеги ображаються і пишуть у HR-чат, менеджер(к)и виправдовуються, а компанія чи державна інституція втрачає довіру чи колег, які йдуть до конкурентів із кращим брендом роботодавця.

Чому так стається?

Філософиня Тамара Злобіна, керівниця ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях», назвала стан суспільства, в якому ми живемо, «гендерною еклектикою». Річ у тім, що старі гендерні моделі розпадаються, а нові — зароджуються, і ці процеси тривають одночасно.

Тому на вашому підприємстві чи серед ваших виборців/аудиторії можуть водночас бути жінки, які чекають тюльпанів і привітань зі святом «весни і краси» на 8 березня; жінки, які вважають 8 березня днем прав жінок і дуже обуряться, якщо їх назвуть «найніжнішими прикрасами життя» і подарують сертифікати на косметику; жінки, які взагалі вважають що це свято радянське і його не потрібно відзначати.

Не лише «гендерні» свята підпадають під вплив гендерної еклектики. Жінки активно брали і беруть участь у захисті України, тому вітати з Днем волонтера, Днем ЗСУ чи Днем захисників і захисниць лише чоловіків — некоректно.

Як у цьому всьому розібратися і вітати з повагою, які свята варто відзначати — коротко і практично розповідаємо у цьому посібнику.

Він буде корисний для HR-менеджерів/-ок, комунікаційників/-ць, керівників/-ць команд, фахівців/-чинь із бренду роботодавця, державних службовців/-иць, які готують офіційні звернення, а також для всіх, хто хоча б раз ловив себе на думці: «Ми ж хотіли як краще».

ЗМІСТ

ВСТУП
Що в посібнику:
КЛЮЧОВІ ПРИНЦИПИ ПРИВІТАНЬ
ПРИКЛАДИ І АНТИПРИКЛАДИ
8 БЕРЕЗНЯ — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ БОРОТЬБИ ЗА ПРАВА ЖІНОК І МІЖНАРОДНИЙ МИР
1 ЖОВТНЯ — ДЕНЬ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ
ГЕНДЕРНІ СВЯТА
25 ЛЮТОГО — ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ    
БЕРЕЗЕНЬ — МІСЯЦЬ ЖІНОЧОЇ ІСТОРІЇ
Що ще можна відзначати
Формулювання, на які варто звернути увагу
ПАТРІОТИЧНІ ПОДІЇ/СВЯТА
24 ЛЮТОГО — ДЕНЬ ПОЧАТКУ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ РОСІЇ В УКРАЇНУ
28 ЧЕРВНЯ — ДЕНЬ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
24 СЕРПНЯ — ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТИ УКРАЇНИ
1 ЖОВТНЯ — ДЕНЬ ЗАХИСНИКІВ І ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ
ТІЛО, ЗДОРОВ’Я, ДОГЛЯД
7 КВІТНЯ — ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ЗДОРОВ’Я
28 ТРАВНЯ — МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ ДІЙ ЗА ЖІНОЧЕ ЗДОРОВ’Я    18
Що ще можна відзначати
Формулювання, на які варто звернути увагу
ЛГБТ+ ВИДИМІСТЬ
ЧЕРВЕНЬ — ПРАЙД-МІСЯЦЬ
Що можна відзначати
Формулювання, на які варто звернути увагу
ПРОФЕСІЙНІ СВЯТА
Що можна відзначати
КАЛЕНДАР-ШПАРГАЛКА ПАМ’ЯТНИХ ДАТ

У посібнику ви дізнаєтеся про те:

• як оцінити ризики перед публікацією привітання; 
• як не знецінити частину команди одним невдалим формулюванням; 
• як говорити про 8 березня, День матері, День захисників і захисниць, професійні свята та пам’ятні дати без штампів і гендерних кліше; 
• як врахувати різні досвіди — військовий, батьківський, волонтерський, цивільний.

Цей посібник опирається на інформацію з дослідження «Гендерна чутливість державних комунікацій у сфері оборони».

Якщо по прочитанню у вас залишаться питання чи сумніви, не вагайтеся написати нам. Будемо раді зворотному зв’язку чи відгукам на поради посібника. Якщо ж ви поділитеся привітаннями чи іншими матеріалами, які сформували на основі наших порад, — будемо щиро раді.

З повагою, Галина Репецька, проєктна менеджерка ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» 
halyna.repetska@gmail.com

Часто в командах трапляються ситуації, коли хтось забуває про важливу дату або в чутливий день публікує меми, а згодом компанія отримує хвилю критики. Тому ми створили цілорічний календар як робочий інструмент для планування комунікацій без репутаційних сюрпризів, у якому зібрані національні, міжнародні, гендерні, правозахисні, релігійні та етнічні дати, історичні річниці й дні народження ключових українських діячок.

Календар можна редагувати. Ви можете вписувати власні події, корпоративні дати, професійні свята, адаптувати його під специфіку галузі.

Фактично це шпаргалка для маркетингу, HR і керівництва. Вона допомагає не потрапити в ситуацію, коли в день національної скорботи вийде розважальний контент, або коли важлива соціальна дата залишиться поза увагою. 

Календар знімає напругу з планування, оскільки ви бачите контекст наперед і можете приймати рішення спокійно, а не в режимі кризового реагування.

Не всі дати детально розписані, але багато з них мають конкретні рекомендації для дій і можливі формати співпраці. Якщо ви хочете глибше попрацювати з певною темою, ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» радо долучиться — з лекціями, тренінгами, аудитами політик і стратегічними консультаціями.

Якщо вам потрібен цей календар у форматі Excel з можливістю редагування та адаптації під вашу організацію, напишіть на
пошту halyna.repetska@gmail.com

Ми надішлемо його у відповідь на будь-який донат на рахунок ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях».

Дякуємо за підтримку нашої роботи.

З повагою,
Галина Репецька, проєктна менеджерка ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях»

Тревор потягнув мене за руку й поставив на ноги. Ми вийшли із золотого кола гасової лампи, залишаючи його порожнім і знову бездоганним. Він повів мене через сарай, міцно тримаючи в руках. Метелики пурхали навколо нас то вниз, то вгору. Коли один ударився об моє чоло, я спинився, він смикнув, і я спіткнувся за ним. Ми дійшли до іншого боку, а тоді крізь двері в ніч. Повітря було холодне й беззіркове. У раптовій темряві я бачив лише його бліду спину, сіро-синю в не-світлі. За кілька метрів я почув воду. Течія річки, хоч і лагідна, пінилася білим навколо його стегон. Цвіркуни стали гучнішими, голосними. Дерева шелестіли, небачені серед скупчення тіней по той бік річки. Затим Тревор відпустив мене, пірнув, а тоді швидко показався на поверхні. Крапельки стікали з його підборіддя, падали навколо нього. 

— Помийся, — сказав він тоном на диво лагідним, мало не тендітним. 

Я затиснув носа й опустився під воду, охнувши від холоду. Через годину я стоятиму на нашій неосвітленій кухні, з досі мокрим від річкової води волоссям, а Лан човгатиме у світлі маленької нічної лампочки над плитою. «Я нікому не скажу, що ти бував у морі, Цуцику». Вона прикладе палець до губ і кивне. «Тож піратські кораблі не попливуть за тобою». Вона візьме рушник для посуду й витре моє волосся, мою шию, уникаючи торкатися синяка від поцілунку, який на той час набуде кольору засохлої крові під моїм підборіддям. «Ти бував десь далеко. А тепер ти вдома. Тепер ти сухий», — скаже вона, а підлогові дошки тим часом поскрипуватимуть під її вагою. 

Зайшовши тепер у річку по груди, я махав руками, щоб утримати баланс. Тревор обхопив мою шию рукою, і ми стояли, якусь хвилю мовчачи, схиливши голови над чор- ним дзеркалом ріки. 

— Не переймайся цим. Ти почув? — сказав він. 

Вода плила навколо мене, між моїх ніг. — Слу’. — Він застосував той свій жест: поставив кулак під моє підборіддя й повернув мою голову так, щоб я дивився йому в очі — зазвичай від такого я всміхався. — Ти мене почув? 

Я просто кивнув, а тоді обернувся до берега. Я був лише за кілька кроків попереду нього, коли відчув, як його долоня сильно штовхнула мене між плечей, нахиляючи вперед, і мої руки інстинктивно вхопилися за коліна. Не встигнув я обернутися, як відчув його щетину, спочатку між стегон, а тоді вище. Він став на коліна на мілководді, занурившись у мул. Я здригнувся — його язик був таким неможливо теплим проти холодної води — раптовий, безсловесний учинок, призначений стати бальзамом на мою невдачу в сараї, приголомшливий другий шанс знову відчути себе бажаним у такий спосіб. Ген на протилежному боці поля, просто за рядом кленів, єдине освітлене вікно в кімнаті на другому поверсі старого фермерського будинку сяяло в темряві. Над ним жменька натруджених зірок проривалися крізь шовковистий молочний туман. 

Він схопив мої стегна обома руками, притиснув мене до лиця, щоб ще переконливіше донести свою думку. Я невідривно дивився на конвульсійні кола у воді, хапаючи ротом повітря. Глянув собі між ніг і побачив, як його підборіддя рухається, щоб утілити в життя те, чим усе це було, чим усе це було завжди — актом милосердя. Щоб знову бути чистими. Щоб знову бути близькими. 

Ким ми стали один для одного, якщо не тим, що ми один одному зробили? Хоч це був і не перший раз, коли він так учинив, тоді єдиний раз ця дія набула нової, вагомої потужності. Мене поглинала, здавалося, не людина, не якийсь Тревор, а сама жага. Знову бути об’єктом тієї жаги, бути охрещеним її чистою потребою. Ось чим я був. Закінчивши, він витер рота тильним боком долоні, скуйовдив мені волосся, а тоді побрів на берег. 

— Солоденький, як завжди, — кинув він до мене через плече. 

— Як завжди, — повторив я, немов відповідаючи на запитання, а тоді рушив у бік сараю, де під дедалі темнішим світлом від гасової лампи мерли й мерли метелики.

28 лютого у виданні LB.ua вийшла стаття «Євроінтеграція без маніпуляцій: міф про обов’язкові одностатеві шлюби», автор якої, Петро Герасименко, нібито намагаючись викрити маніпуляції інших журналістів, насправді вдався до цієї самої методики. Розповідаємо вам про реальні вимоги ЄС до України у питанні захисту прав одностатевих пар і про правове підґрунтя цих вимог.

Одностатеві шлюби — умова вступу в ЄС?

Для початку, твердження про те, що Україна не зобов’язана визнавати одностатеві шлюби як передумову для вступу до ЄС, є абсолютно правильним. Журналісти, які публікували статті під такими сенсаційними заголовками, або неуважно читали першоджерела, або свідомо вводили своїх читачів в оману. Першоджерелом, власне, був лист від Єврокомісії — відповідь на звернення громадських організацій «Точка опори» та «Українські ЛГБТ+ військові та ветерани за рівні права» щодо проєкту нового Цивільного кодексу України, розробленого під керівництвом голови Верховної Ради Руслана Стефанчука. 

Лист був підписаний представником Генерального директорату з питань розширення та східного сусідства Європейської Комісії Мартіном Мюлеком, що дозволило маніпуляції, буцімто цей лист є особистою думкою цього чиновника, а не офіційною позицією Європейської Комісії по Україні. Однак кожен, хто коли-небудь надсилав звернення до найвищих посадових осіб, знає, що, зазвичай, розглядають ці звернення та відповідають на них не президенти та міністри, а інші посадові особи, вповноважені на це своїм керівництвом. Відповідь офіційного представника Європейської Комісії на бланку установи з реєстраційним вихідним номером і електронним підписом таким чином висловлює офіційну позицію уряду ЄС. Тим більше, що ця позиція пізніше була підтверджена, наприклад, у документі, оприлюдненому «Європейською правдою».

Ця позиція полягає у тому, що Україна повинна ухвалити законодавство, яке гарантує визнання та захист прав одностатевих пар у відповідності до рішення Європейського суду з прав людини по справі «Маймулахін і Марків проти України». Україна, до речі, визнала це зобов’язання, включивши його до Дорожньої карти з питань верховенства права (Розділ 3.11, пункт 2), а Єврокомісія включила його виконання до переліку т.зв. бенчмарок (IBM 23.14) — тобто, критеріїв, за якими ЄС буде оцінювати готовність України до вступу до Європейського Союзу.

Що таке реєстровані партнерства

Згідно Дорожньої карти та бенчмарок Єврокомісії, Україна має узаконити альтернативу одностатевим шлюбам, а саме — реєстровані партнерства. У критеріях це звучить, як:  «ЛГБТІК особам забезпечено рівні права шляхом запровадження інституту реєстрованих партнерств». Реєстровані цивільні партнерства є альтернативною до шлюбу формою визнання та захисту прав сімейних партнерів — і, до речі, не обов’язково тільки одностатевих. Це не повноцінний шлюб, але дуже схожа на нього інституція, яка надає партнерам основні сімейні та подружні права та покладає на них відповідні обов’язки. Різностатеві пари, у тих країнах, де інститут реєстрованого партнерства існує, можуть обрати його як альтернативу звичайному шлюбу, і, наприклад, у Франції місцевий різновид реєстрованого партнерства — так званий пакт цивільної солідарності — популярний практично так само, як і традиційний шлюб. Для одностатевих пар у тих країнах, які не дозволяють їм укладати звичайні шлюби, реєстроване партнерство — це єдиний доступний спосіб легалізувати свої сімейні стосунки та отримати відповідний правовий захист — наприклад, у Чорногорії, Латвії, Угорщині, Італії.

Ухвалення Європейським судом з прав людини рішення по справі «Федотова та інші проти Росії» фактично створило правове підґрунтя для легалізації реєстрованих цивільних партнерств, як мінімально припустимого рівня захисту прав одностатевих пар, у країнах Ради Європи, до якої входять як всі країни ЄС, так і Україна. Важливим аспектом є те, що Лісабонська угода — поточний установчий договір ЄС — визнає Європейську конвенцію з прав людини, за дотриманням якої стежить ЄСПЛ, «складовою частиною права Союзу як загальних принципів». Відповідно, рішення ЄСПЛ є джерелом права не тільки для України, але і для ЄС в цілому. 

Хоча у п’яти із 27 країн ЄС досі немає законодавства про одностатеві шлюби або реєстровані партнерства, закладені рішеннями ЄСПЛ стандарти захисту прав одностатевих пар вимагають його ухвалення, і у двох із цих країн — Польщі та Литві — відповідні законопроєкти вже розглядаються парламентами. Єврокомісія не може прискорити цей процес для країн-членок ЄС, оскільки вони самі впливають на її рішення, але цілком здатна і вповноважена ставити відповідні передумови до країн-кандидаток, зокрема, й нашої держави. Ситуація у цій сфері змінюється на очах, причому в напрямку все більшого визнання та захисту прав одностатевих пар — так, нещодавно, Суд справедливості ЄС (верховний суд Євросоюзу) постановив, що громадяни ЄС, які уклали між собою одностатевий шлюб у країні ЄС, повинні визнаватися як сім’я та мати всі відповіді права у всіх країнах Союзу, навіть у тих, де немає законодавства про шлюб або цивільне партнерство для одностатевих пар. 

Висновки 

Реалії сучасної Європи полягають у визнанні сімейного статусу одностатевих пар як політико-правового стандарту. Конкретна форма цього визнання у різних країнах може різнитися — це можуть бути шлюби, реєстровані партнерства або і те, й інше — але принциповим є саме визнання одностатевих партнерів як членів сім’ї з відповідним набором прав і обов’язків. Європейський Союз наполегливо запроваджує цей стандарт у своїх лавах і висуває відповідні вимоги до країн, які бажають до нього приєднатися — тим скандальнішим та антиєвропейським виглядає проєкт нового Цивільного кодексу України, який прямо заперечує сімейний статус одностатевих партнерів. 

Нашу країну в Євросоюз ніхто не заганяє силоміць — рішення про вступ до нього стало усвідомленим вибором українського народу, який відстояв його у часи Революції Гідності та захищає свій вибір сьогодні від навали Русского міра, головного провайдера гомофобії у сучасному світі.

Мільйони українок і українців знайшли сьогодні прихисток у Європейському Союзі та інших ліберальних країнах Європи, наших вірних друзях і союзниках. Своїми очима вони бачать, як живуть люди в Німеччині, Франції, Норвегії, Великій Британії, Іспанії, Греції, Естонії тощо — там, де легалізовані не тільки цивільні партнерства, але й звичайні шлюби. Якщо ми хочемо жити по-європейські — самий час починати. Соціологічні опитування останніх років однозначно і впевнено демонструють, що українське суспільство давно готове до легалізації одностатевих цивільних партнерств і підтримує рівність прав для ЛГБТК людей, український уряд визнає свої зобов’язання у цих питаннях — тепер справа за Верховною Радою.

Старіння населення — одна з найпомітніших демографічних тенденцій сучасних розвинених суспільств. В Україні станом на 1 січня 2022 року частка людей віком від 60 років і старших становила 24,8%. В умовах війни та масових міграцій, коли за кордон виїжджають переважно молоді та люди середнього віку, частка старшого покоління зростає, а турбота про них стає дедалі складнішим викликом для українських родин, громад і суспільства загалом.

Питання материнства й догляду дітей останніми роками дедалі частіше виринають у публічному просторі, особливо через демографічну кризу та пошуки шляхів її подолання. Натомість ситуація, яка стосується людей старшого віку, повсякденна турбота про них і проблеми тих, що цю турботу забезпечують, залишаються майже невидимими. Водночас проблеми людей старшого віку і тих, що їх доглядають, не вписуються в домінувальну логіку «інвестицій у людський капітал», на якій ґрунтується бачення повоєнного розвитку країни. В «економіці догляду» ця сфера традиційно перебуває на останніх позиціях за обсягами державних і місцевих витрат, рівнем розвинености інфраструктури та пріоритетністю політик. 

Люди, які щодня дбають про близьких людей старшого віку, часто почуваються самотніми в цьому досвіді. Їм бракує підтримки з боку держави, роботодавців і навіть найближчого соціального оточення. Сімейна турбота про літніх людей і людей з інвалідністю досі сприймається як приватна справа, хоча насправді вона є невід’ємною складовою суспільної стійкости, особливо під час війни.

Ця стаття написана на основі матеріалів авторського дослідження з використанням методу національного репрезентативного опитування (cічень 2025-го), а також глибинних інтерв’ю з 13 жінками і чотирма чоловіками (грудень 2024-го — липень 2025-го), які є або були основними піклувальницями/ками про близьких людей старшого віку.^[i]

Перед більш ніж половиною українців і українок постає виклик піклування про членів сім’ї старшого віку

Я вживаю поняття «турбота» в значенні уваги до іншої людини та її потреб (англ. care about), тоді як поняття «піклування» (англ. care for) використовується на позначення повсякденних практичних дій і взаємодій, спрямованих на забезпечення фізичного, емоційного та соціального благополуччя іншої особи. Наприклад, фінансова підтримка близької людини може бути формою турботи про неї, однак вона відрізняється від піклування, тобто щоденних дій, безпосередньо пов’язаних із доглядом. Також я віддаю перевагу більш інклюзивному визначенню «люди старшого віку», хоча часом вживаю і «літні люди».

За даними національного репрезентативного телефонного опитування, проведеного за моєю методологією, 60% респондентів (62,2% жінок і 56,7% чоловіків) відповіли ствердно на питання, чи є в їхній сім’ї бодай одна літня людина, яка потребує регулярного піклування в побутових справах, догляді, лікуванні, або чи була така людина в їхній сім’ї останніми роками. 43% опитаних мають досвід різних форм догляду й піклування про своїх батьків; 24% — про (пра)бабусь або (пра)дідусів; 8% піклуються про своїх партнерів або партнерок; 14% опитаних чоловіків — про свого тестя або тещу і 14% жінок — про свекра або свекруху. Чимало жінок і чоловіків мають досвід одночасної турботи про кількох рідних.

Серед тих респондентів_ок, у сім’ї яких є або була старша людина, яка потребує догляду, 19% відповіли ствердно на питання про те, чи має / мала вона (чи бодай одна з них, бо нерідко таких людей у сім’ї кілька) порушення розумових функцій: деменція, хвороба Паркінсона, Альцгеймера. При цьому є виразні розбіжності за критерієм місто/село: жителі сільської місцевости значно рідше повідомляли про це (12%) порівняно з жителями великих міст (у Києві, наприклад, таких опитаних 28%), що, припускаю, є наслідком меншої поінформованости про деменцію чи нерівного доступу до послуг із діагностики. Ці дані є важливими з огляду на, по-перше, вкрай низький рівень діагностики цих порушень в Україні, по-друге, тому що турбота про людей з деменцією є однією з найбільш складних і виснажливих для родини.

Тільки на плечах сім’ї

Загалом піклується про людину старшого віку в Україні, що очікувано, майже завжди сім’я, практично без опори на зовнішні ресурси підтримки, як-от послуги чи заклади професійного догляду. Лише близько 2% опитаних мають досвід користування послугами державних (1%) або недержавних (1%) закладів інституційного догляду (геріатричними пансіонатами).

87% опитаних відповіли, що ніколи не користувалися платними послугами з догляду, навіть у тих випадках, коли член сім’ї потребував інтенсивної підтримки в щоденних діях із самообслуговування (прийом їжі, купання, одягання тощо). Лише 3% опитаних зазначили, що мають досвід регулярного користування допомогою оплачуваних працівниць із догляду, а 10% користувалися нею час від часу. Частка тих, що регулярно користуються такими послугами, очікувано більша у великих містах (7%) та в Києві (10%). Інтерв’ю показали, що причиною є великий дефіцит осіб, які можуть надати такі послуги за прийнятну для сімейного бюджету плату, а також  важливість довіри до людини, яка забезпечує догляд близької людини.

Гендерні особливості

Піклування про членів сім’ї старшого віку (переважно батьків) в Україні, хоч і має гендерні особливості, не є гендерно поляризованим. Іншими словами, чимало чоловіків залучені до різних форм догляду, навіть у найінтенсивніших його формах. На основі отриманих даних можна стверджувати, що приблизно кожна третя жінка (36%) і кожен четвертий чоловік (24%) в Україні мають досвід тих чи інших форм догляду старшої людини. Ці дані відображають суб’єктивну оцінку внеску у догляд, тобто тільки за оцінками респондентів_ок, на що може впливати так звана асиметрія приписування, коли опитані схильні перебільшувати свій внесок та недооцінювати внесок партнера/ки. 

Більш об’єктивним показником можуть бути відповіді тих респондентів_ок, які зазначили, що основний догляд забезпечують не вони самі, а інший член сім’ї. За цими даними жінки вдвічі частіше визначалися опитаними як основні доглядальниці: у 67% випадків основною особою, що здійснює догляд, є жінка, у 33% — чоловік. Отримані результати загалом узгоджуються з міжнародними тенденціями: за даними різних досліджень, чоловіки становлять 20–40% піклувальників про старших членів сім’ї, залежно від країни. Водночас можна припустити, що в Україні на частку чоловіків, залучених до догляду, певною мірою вплинула повномасштабна війна, зокрема той факт, що виконання доглядових обов’язків є законодавчою підставою для відстрочки від мобілізації. Це може вплинути на сімейні рішення про розподіл доглядових обов’язків.

Про який саме догляд мовиться

Я виділила чотири ключові практики догляду, який забезпечувався принаймні шість місяців: 1) допомога з купанням, одяганням, прийомом їжі, користуванням туалетом; 2) емоційна та соціальна підтримка (спілкування, спільне проведення часу); 3) хатня допомога: прибирання, прання, приготування їжі, купівля продуктів, допомога з оплатою рахунків тощо; 4) допомога в питаннях здоров’я та лікування: виконання медичних призначень, моніторинг здоров’я, супровід до лікарів тощо.

Отримані дані вказують на те, що жінки частіше дбають про старших людей в усіх цих випадках і роблять це більш інтенсивно. Наприклад, одна з найскладніших форм повсякденного догляду — це турбота про людину з обмеженими чи відсутніми навичками самообслуговування, тобто дії, пов’язані з допомогою в купанні, одяганні, прийомі їжі, користуванні туалетом.

Чому жінок більше серед тих, що піклуються про людей старшого віку

З урахуванням того, що середня тривалість життя жінок в Україні на 10 років більша за тривалість життя чоловіків, це може бути важливим чинником таких розбіжностей, адже через довше життя жінки частіше набувають досвіду догляду старших людей.

Як виявило дослідження, переважна більшість опитаних (61%) вважають, що якщо в родини є вибір, хто доглядатиме людину старшого віку, то стать у цьому питанні не має значення, а майже кожен третій опитаний (32%) вважає: краще, якби це була жінка (з виразними віковими розбіжностями: молодь значно рідше поділяє цю думку). Натомість лише 4% респондентів  (без виразних вікових і гендерних особливостей) схиляються до думки, що краще б таку людину доглядав чоловік.

Водночас на практиці в гетеросексуальних партнерствах чоловіки частіше покладаються на своїх партнерок у питаннях догляду. Інтерв’ю показали, що рішення родини щодо того, хто і як забезпечуватиме цей догляд, обумовлені переважно такими чинниками, як: наявність братів і сестер, які можуть розділити доглядові обов’язки, сімейний стан, місце проживання (хто з близьких проживає поряд), графік роботи членів сім’ї (у кого він найбільш сприятливий) тощо. Водночас зазначимо, що частіше саме жінки перебувають у таких життєвих обставинах, які закріплюють за ними доглядові обов’язки: вони часто менше зароблять порівняно з чоловіками, мають «полегшений» графік роботи, попередній досвід догляду чи професійну медичну освіту. Тому якщо доглядові обов’язки можна перерозподілити між різними членами сім’ї, то частіше вони будуть покладені на жінок.

На залучення жінок до догляду впливає і попередній розподіл гендерних ролей у сім’ї. Наприклад, показовою є історія Оксани, яка мала багаторічний досвід піклування про своїх батьків і тепер дбає про свекруху. Вона розповідає про шерегу виборів, зокрема професійних, які будувалися довкола доглядових обов’язків відносно батьків і малих дітей одночасно:

«Я почала з того, що кожного разу вибори, тобто один вибір був пов’язаний – їхати, не їхати [за кордон]. Не їхати — доглядаємо батьків. Потім уже пішли діти, один, другий, то мови про те, щоб я мала можливість десь далеко виїжджати, не було. Тобто я обмежилася в своїй професії так, що моє місце праці після аспірантури залишилося в [назва академічної установи], воно дозволяло бути мобільною протягом дня і протягом року. Я дуже коротко пробувала працювати, викладати… Але це завжди були такі небагато курсів, чверть ставки, половина ставки, не більше, для того щоб я мала достатньо вільного часу».

Вона також розповідає, що її нинішня залученість до піклування про свекруху є наслідком процесів ухвалення рішень про розподіл гендерних ролей у важкі 1990-ті:

«Потім дочка народилася, тож, відповідно, поки чоловік ставав на ноги, тобто фінансово будував оцей фінансовий наш фундамент, нашої родини. І оце повністю… ну, ми так домовилися. Я пам’ятаю, що в нас так було. Якось ми сіли, і він каже: “Ти розумієш, що хтось мусить заробляти нам гроші, а хтось мусить тримати тил”. І я погодилася з цим. Я розуміла, що в тих умовах, які були на середину 90-х років, ну, чоловікові було легше вигризти оцей фундамент».

У світовій літературі показано, що гендер впливає на розподіл доглядових ролей: брати частіше стають помічниками або співдоглядальниками, тоді як сестри, як правило, ініціюють догляд і є його координаторками. Якщо в сім’ї є брат і сестра, які можуть розділити доглядові обов’язки, на практиці основну роль частіше бере на себе власне сестра. Наприклад, Ганна, маючи рідного брата, каже, що всі обов’язки, що стосуються догляду мами, повністю покладені на неї:

«У мене є брат рідний… Це особлива, мабуть, сторона і трохи болісна для мене в цій ситуації догляду за мамою, бо зараз я проживаю з мамою… В мене на той час ще не було своєї сім’ї, я жила з мамою і, що логічно, дбала про неї. Але насправді були періоди, коли вона потрапляла в лікарню, це було досить важко. Вони [брат та його сім’я] долучалися, але дуже так мінімалістично. Наприклад, я була з мамою в лікарні по 20 плюс годин, а брат міг прийти на дві години, щоб я просто вийшла, купила ліки, пішла поїла, помилася і повернулася. Найгірше для мене в цій ситуації, що в лютому 2022 року (були такі настрої вже кілька місяців, що може бути війна) ситуація стала досить напруженою. Вони просто виїхали… Тобто останні три роки мама 100% на мені».

Війна як (ще один) виклик

Я запитувала своїх оповідачок_чів про те, як війна вплинула на практики догляду. І вони описували низку викликів, пов’язаних із вимушеним переміщенням:

* переміщення разом із тими, хто потребує догляду (мовиться про тимчасову евакуацію з подальшим поверненням);

* виїзд інших членів сім’ї за кордон, який залишив увесь тягар догляду на одній людині;

* виїзд найманих доглядальниць, що збільшив обсяг обов’язків для тих членів сім’ї, що залишилися;

* рішення не евакуйовуватися через неможливість забезпечити належний догляд людини під час евакуації та після переселення.

Хоча моя вибірка й не охопила партнерок військовослужбовців, варто додати, що вони стикаються з особливими викликами часто одноосібної відповідальности за доглядову працю, нерідко відразу за кількома особами повністю (наприклад, дітьми і батьками) своїми та мобілізованого партнера.

Другою за частотою темою, яку згадували, був психологічний вплив війни як на піклувальниць_ків, так і на тих, про кого вони піклуються. Серед іншого мовилося про почуття провини через неможливість гарантувати безпеку близьких:

«Коли працює ППО, мені ніде сховати маму. І я постійно відчуваю провину, бо вона залишається там [у кімнаті біля вікна] без захисту» (Тетяна, Київ). А також про негативний вплив на близьку людину: «Моя мама постійно плаче за померлими. Це головна тема наших розмов із нею» (Олексій, Чернівці).

Розповіді, отримані у відповідях на інші запитання, рідко містили прямі згадки про війну. Здається, війна сприймається цими сім’ями як ще один виклик у повсякденному житті або навіть як частина «нової нормальности»:

«Якби ми жили десь у Запорізькій області, це була б одна річ. Але тут, оскільки ми далеко від фронту, далеко від бойових дій, ми живемо у спокійному куточку. Все тихо, це нас особливо не зачіпає. Впливає лише психологічно» (Олексій, Чернівці).

Варто наголосити, що мої оповідачки/чі проживають переважно у великих містах (Київ, Суми, Вінниця, Чернівці, Полтава, Львів), час проведення інтерв’ю припав на відносно спокійний період без активних обстрілів та перебоїв з електропостачанням. Я не змогла охопити дослідженням тих, що проживають поблизу лінії фронту або в прикордонних громадах: їхні рефлексії про вплив війни могли бути іншими.

Отже, сім’я є головною ареною соціальної стійкости у воєнний час. Саме в сім’ях підтримуються повсякденні практики турботи, адаптації та солідарности. Піклування про людей старшого віку досі на периферії розмов про доглядову працю, зокрема й у жіночому русі. Водночас ця проблема актуальна для багатьох сімей, які не мають змоги покластися на зовнішні ресурси підтримки, а війна стала для них ще одним викликом. Ця турбота, хоч і має гендерні особливості, не є гендерно поляризованою: жінки частіше та інтенсивніше залучені до повсякденних практик догляду, проте чимало чоловіків теж мають такий досвід.

Ця серія матеріалів присвячена Міжнародному дню піклування і підтримки, який відзначають щорічно 29 жовтня. Нею ми хочемо привернути увагу українського суспільства й феміністичного руху до важливости неоплачуваної та оплачуваної доглядової праці, а також наголосити на критичній значущости внеску піклувальниць і піклувальників про дітей, людей з інвалідністю, поранених військових і людей старшого віку в забезпечення стійкости суспільства під час війни. Кураторка серії — докторка соціологічних наук, дослідниця гендерних питань і соціології турботи Олена Стрельник.

---

^і Проєкт реалізований за авторською методологією в межах програми UNET (Ukraine Research Network, 2024‒2025), яку адміністрував Центр східноєвропейських та міжнародних досліджень (ZOiS, Berlin) за підтримки Федерального міністерства освіти і наукових досліджень Німеччини. Національне репрезентативне опитування здійснила дослідницька агенція Info Sapiens. Опитування проведене на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів. Опитування не проводили на тимчасово окупованих територіях, а також на територіях, де відсутній український мобільний зв’язок (згідно з оцінкою не менш ніж 96% дорослого населення країни мають мобільні номери). Вибірка дослідження: 1000 інтерв’ю. Вибірка репрезентативна населенню України віком 16+ за статтю, віком, регіоном і розміром населеного пункту.

У час, коли все підпорядковане обороні, турбота здається другорядною. Та саме вона тримає тил. Виховательки, медсестри, соціальні працівниці — їхня праця не вимірюється зброєю, але без неї зброя була б безсилою.    

Якось одного осіннього ранку я відновлювала своє ментальне здоров’я після нічних обстрілів прогулянкою на свіжому повітрі. Пташки, сонце, блакитне небо. Здалеку лунав дитячий сміх. Для сторонньої спостерігачки це була б ідилія, яку важко поєднати з потребою «відновлювати ментальне здоров’я». Аж тут завила сирена.

«Ви йдете в укриття? — запитала жінка, що проходила повз, — бо ось малишню вже пакують».

І дійсно, вихователька швидко вишикувала дітей парами (видно було, що вони роблять це не вперше), допомогла найменшим застібнутися, зібрала найрозгубленіших , і за лічені хвилини вся група спустилася в укриття. Я залишилася на вулиці, думаючи про виховательку, яка встигла водночас бути і педагогинею, і організаторкою евакуації, і психологинею для дітей. І скільки таких жінок по Україні? Тоді я пригадала, що подібні обов’язки від початку великої війни лягли і на вчительок, і на лікарок, і на соціальних працівниць. Та й удома для багатьох українських жінок війна означала ще більше навантаження — догляд старших батьків, маленьких дітей, поранених родичів.

Цей досвід змусив мене замислитися: а що ми насправді називаємо доглядовою працею і чи достатньо важливою вважаємо її роль під час війни?

Коли оборона починається з турботи

Сучасні війни давно вийшли за межі лінії фронту. Вони б’ють по інфраструктурі, економіці, школах, лікарнях і психологічній стійкості людей. Саме тому знову актуалізувалася ідея всеохопної оборони. Концепція виникла ще під час Другої світової війни, була активно розвинена в часи холодної війни, а після 2015 року відновлена у відповідь на нові загрози. У Швеції вона відома як totalförsvar і означає поєднання військової та цивільної складових у разі війни або масштабної кризи армії та всього суспільства.

За шведським законом у випадку підвищеної готовности вся суспільна діяльність вважається частиною оборони — від транспорту і комунальних служб до охорони здоров’я й освіти. При цьому стратегія спрямована не лише на підготовку до війни, а й до широкого спектра криз: від перебоїв у постачанні та природних катастроф до кібератак. Особливу увагу приділяють принципу власної готовности: кожне домогосподарство має бути здатне забезпечити себе водою, їжею та ліками протягом щонайменше 72 годин без зовнішньої допомоги.

У Швейцарії діє схожа система громадянського захисту (Zivilschutz), яка доповнює армію. Головна ідея цього підходу — кожен і кожна може знайти своє місце у всеохопній обороні: ті, що не служать у війську, залучаються до завдань цивільного захисту: допомога в укриттях, евакуація, логістика або підтримка вразливих груп. Особливий акцент на стійкости громад: муніципалітети на випадок війни, стихійних лих або тривалих перебоїв у роботі критичної інфраструктури зобов’язані мати плани евакуації, укриття, а також гарантувати доступ до води та електрики. Візуальні матеріали швейцарських програм показують цю логіку дуже виразно: в зусиллях оборони є місце для всіх — від учительки історії, яка вчить розпізнавати інформаційні війни, до аграрія, який гарантує продовольчу безпеку, від розробника цифрових індексів незалежности до науковиці-аматoрки, яка запускає дрони. Така перспектива показує, що стійкість країни спирається не лише на військо чи інфраструктуру, а й на внесок пересічних громадян_ок у своїх професіях і щоденних практиках.

У Швеції та Швейцарії таким чином формується сучасне розуміння всеохопної оборони: суспільство має зберігати життєво важливі функції навіть під час кризи, а кожен громадянин і кожна громадянка можуть знайти в цьому свою роль. Водночас варто наголосити, що ані шведська концепція totalförsvar, ані швейцарська система громадянського захисту прямо не артикулюють ролі доглядової праці в забезпеченні стійкости суспільства, хоча й визначають, скажімо, освіту і охорону здоров’я як критично важливі для суспільства сектори, які мають добре функціонувати під час війни або кризи.

Догляд як соціальна і економічна діяльність

У соціальних науках розрізняють поняття «доглядова робота» (care work) і «доглядова праця» (care labour). Доглядова робота — ширше поняття, яке охоплює будь-яку діяльність, спрямовану на підтримку життя, здоров’я та добробут інших людей разом із фізичним та емоційним доглядом. Вона може бути як оплачуваною, так і неоплачуваною. Як пише Ненсі Фолбре, це «робота, яка безпосередньо сприяє розвитку можливостей інших людей: їхнього здоров’я, освіти, емоційного комфорту та соціалізації» [2, с. 183]. Даян Елсон визначає доглядову роботу як «особисті послуги і підтримку для задоволення фізичних та емоційних потреб дітей, літніх людей, людей з інвалідністю та інших членів суспільства» [1]. Натомість термін «доглядова праця» вживається на позначення тієї частини доглядової роботи, яку виконують в умовах оплачуваної зайнятости: у школах, лікарнях, соціальних службах чи приватному секторі. Пола Інгланд наголошує, що care labour відрізняється від unpaid care work саме тим, що здійснюється в межах ринку праці, але за своєю суттю залишається спрямованим на задоволення потреб інших [3].

І оплачувана доглядова праця, і неоплачувана доглядова робота вже давно перебувають у стані кризи, яку дослідниці називають глобальною «кризою догляду». Мовиться про поєднання викликів демографічного старіння, хронічної нестачі кадрів та низької оплати праці в сфері догляду (соціальна робота, охорона здоров’я), нерівного розподілу неоплачуваної доглядової праці, більшість якої виконують жінки. Ненсі Фрейзер описує це як «загальну кризу соціального відтворення», коли суспільства більше не здатні задовольняти зростаючі потреби в догляді [4]. Ненсі Фолбре наголошує, що догляд — це праця, яка «створює й підтримує людські можливості», але водночас залишається недооціненою та погано оплачуваною [2]. Джоан Тронто додає, що догляд — це «практика, без якої людське життя є неможливим», і саме тому він має розглядатися як політична категорія [5]. На інституційному рівні кризу визнають міжнародні організації: у звітах OECD та UN Women вона визначається як структурна і глобальна проблема, яка підриває як добробут окремих людей, так і стійкість суспільств загалом [6; 7].

Війна і криза догляду: нові виклики оплачуваної та неоплачуваної праці

Війна суттєво вплинула як на оплачувану доглядову працю, так і на неоплачувану доглядову роботу в сім’ях. За даними загальнонаціонального репрезентативного опитування в межах проєкту «Гендерний підхід у всеохопній обороні», кластер «Доглядова праця», реалізованого експертним ресурсом «Гендер в деталях», у 2025 році близько 45% населення регулярно здійснюють догляд дітей, літніх людей чи осіб з інвалідністю, тобто залучені до неоплачуваної доглядової роботи. Водночас для більшости респондентів_ок поєднувати професійну діяльність із доглядовими обов’язками стало набагато важче: про це заявили 63‒66% опитаних. Найбільше навантаження спостерігається в групі 30‒39 років, яка водночас є головним мобілізаційним і головним доглядовим резервом країни.

Оплачувана доглядова праця в умовах війни набула нових вимірів і стала невидимою опорою тилу. Вчительки та виховательки дитсадків змушені поєднувати педагогічні обов’язки із забезпеченням безпеки та емоційної підтримки дітей. Під час інтерв’ю прозвучало зізнання: «В нас укриття колишнє протирадіаційне, його обладнали… Тому ми проводимо уроки тільки там… Це робилося, щоб зберегти їхню емоційну стабільність і, звичайно, життя» (вчителька, Суми).

Водночас багато шкіл, особливо в прифронтових районах, були змушені перейти на дистанційний формат, що спричинило додаткове навантаження на вчительок, які витрачають більше часу на підготовку й тримання уваги дітей.

У закладах освіти медичні працівниці стикаються з особливо гострим кадровим дефіцитом, який перетворився на щоденне виснаження: «…тепер у нас не тринадцять груп, а десять. Відповідно не може бути дві медсестри — лише півтори ставки. І виходить, що я маю працювати з 7:30 до сьомої вечора… І виходить, що я виконую всю ту саму роботу, яку виконували б двоє» (медсестра дитсадка). Подібні свідчення підтверджує й дослідження «Одна за трьох: як працюють українські медсестри», де наголошується, що надмірне навантаження, нестача кадрів і низька оплата праці стали системними проблемами в сфері охорони здоров’я [8]. У соціальному захисті працівниці в багатьох випадках стали для підопічних «третіми матерями», але залишилися без належних гарантій, як наголошує окреме дослідження про соціальних працівниць [9].

Особливо різко зросло навантаження у поліції та ДСНС: «У нас ненормований день. Можуть викликати серед ночі, у вихідні, у свята. Чоловік на фронті, діти вдома, і я мушу одночасно бути тут і там», — обурюється поліцейська з Чернівців. Такі працівниці, по суті, здійснюють не лише «догляд людей», а й «догляд ержави», підтримуючи базову функціональність систем, без яких громада не виживе. До цього додаються знецінення й відсутність належної підтримки: навіть працюючи за двох, жінки часто чують, що їхня праця «і так нічого не варта» (з інтерв’ю працівниці критичної інфраструктури, Київ).

Під час інтерв’ю з жінками, які поєднують оплачувану та неоплачувану доглядову працю, чітко видно, як війна ускладнила й домашній догляд. Вимушене переміщення, мобілізація чоловіків і руйнування інфраструктури поклали додатковий тягар на плечі жінок. Партнерка пораненого військового так описує свій досвід: «Дуже воно б’є і емоційно… троє дітей удома… і чоловіка жалко, не можеш розірватися між дітьми і чоловіком. 15 і 12 років — залишилися на старшу доньку, а в мене мамі 86 років». Ще одна респондентка, яка доглядала пораненого родича під час лікування, згадує: «Діти залишалися з бабусею і дідусем… вони повністю замінили маму з татом, виконували абсолютно всі обов’язки». Її історія показує, що в тих сім’ях, де є підтримка від старших поколінь, доглядові обов’язки розподіляються легше, тоді як більшість жінок залишаються з цим тягарем сам на сам.

Особливо показовим є досвід учительки з Волині, яка поєднує кілька рівнів неоплачуваного догляду: після роботи в школі доглядає старшого віку батьків, а також бере на себе турботу про самотніх сусідів, чиї діти втекли від війни. З її слів, «лежачі люди нікуди не підуть… сусідка каже: “Прийдіть поговоріть”. І я йду, бо вона попросила зашити штани, вставити резинку». Цей догляд передбачає не лише фізичну працю — купити продукти, принести, приготувати чи прибрати, але й «менеджерські» функції з організації побуту та емоційний компонент (люди старшого віку особливо потребують спілкування, яке теж потребує часу і сил, відбираючи у жінок можливість відпочити). Такі історії показують, що неоплачувана доглядова праця під час війни не лише посилилася, а й стала більш багаторівневою — від власної сім’ї до сусідів і цілої громади.

Між турботою і танками: феміністичний виклик мілітаризму

У західному феміністичному дискурсі криза догляду часто розглядається як прямий наслідок мілітаризованих державних пріоритетів. Дослідниці, такі як Ненсі Фрейзер, наголошують, що капіталізм і мілітаризм систематично знецінюють доглядову працю, тоді як військові витрати зростають навіть у мирний час [4]. Джоан Тронто у своїй концепції політики догляду наголошує: справедливе суспільство має змістити акцент із захисту держави на підтримку життя і добробуту людей [5]. Цю лінію радикалізують антивоєнні феміністки, які закликають відмовитися від «економік зброї» на користь «економік турботи» — менше танків і винищувачів, більше шкіл, садків і лікарень. Синтія Енло додає, що мілітаризм завжди відтворює гендерну ієрархію, де «чоловіки воюють, а жінки доглядають», і пропонує розірвати цей шаблон через переосмислення безпеки як категорії, пов’язаної з доглядом, а не лише з армією [10].

Ці заклики мають величезне значення для глобальної дискусії. Вони привертають увагу до того, що «криза догляду» є не приватною проблемою окремих сімей, а системним викликом, який загрожує стійкости суспільств у цілому. Без інвестицій у так звану економіку турботи неможливо забезпечити ні відновлення після пандемій, ні адаптацію до кліматичних змін, ні подолання соціальної нерівности.

Однак уявити, що суспільство здатне просто перенаправити ресурси з військової сфери на доглядову, можна лише в умовах ідеалізованого світу без зовнішніх загроз. Це своєрідна «країна рожевих поні», де державам не доводиться боронитися від агресії. В українському контексті така стратегія неможлива, бо відмова від фінансування оборони означала б втрату базової безпеки. Проте саме війна доводить, що доглядова праця є не другорядною, а фундаментальною для виживання тилу. Тому завдання полягає не у виборі «або зброя, або турбота», а в пошуку моделей, які дозволяють інтегрувати доглядову працю в стратегії всеохопної оборони, не протиставляючи її військовим витратам.

Врешті-решт, всеохопна оборона передбачає не лише готовність до воєнних дій, а й здатність суспільства витримувати довготривалі кризи. Доглядова праця — оплачувана й неоплачувана — є тим невидимим фундаментом, без якого ані армія, ані держава не зможуть функціонувати. Визнання цього факту означає, що підтримка шкіл, садків, лікарень, соціальних служб і неформальних доглядових практик має розглядатися не як додаткові витрати, а як частина національної безпеки. Якщо оборона справді має бути всеохопною, то інтеграція доглядової праці в стратегічне планування є не опцією, а необхідністю.

Сьогодні ж цей тягар непропорційно покладений на плечі жінок. Чимало з них одночасно працюють у школах, лікарнях або соціальних службах і після зміни вдома беруть на себе догляд дітей, близьких людей старшого віку або поранених військових. Часто самі не називаючи це внеском в оборону, вважаючи «своєю приватною справою», хоча насправді саме їхня щоденна праця рятує країну від колапсу. Невидимість цього внеску призводить до його експлуатації: держава і громади мовчазно покладаються на жіночий ресурс, не визнаючи його стратегічної важливости.

Тому приєднання доглядової праці до системи всеохопної оборони має подвійну мету. По-перше, це посилення національної стійкости: тільки тоді, коли забезпечені діти, старші люди і вразливі групи, армія і економіка можуть працювати без збоїв. По-друге, це зменшення гендерної нерівности: офіційне визнання і підтримка доглядової праці зроблять внесок жінок видимим, дадуть їм право на соціальні гарантії, відпочинок і розвиток, а не лише безконечне виснаження. Без цього всеохопна оборона ризикує залишитися неповною, бо спирається на ресурс, який постійно виснажується й не відновлюється.

Доглядова праця має бути інтегрована не лише в політику і стратегії, а й у саме наше мислення про всеохопну оборону та стійкість суспільства. Лише тоді вона перестане бути невидимим тилом і стане визнаним, захищеним і рівноцінним елементом національної безпеки.

Elson, D. (2017). Recognize, reduce, and redistribute unpaid care work: How to close the gender gap. New Labor Forum, 26(2), 52–61.

Folbre, N. (2006). Measuring care: Gender, empowerment, and the care economy. Journal of Human Development, 7(2), 183–199.

England, P. (2005). Emerging theories of care work. Annual Review of Sociology, 31(1), 381–399.

Fraser, N. (2016). Contradictions of capital and care. New Left Review, 100, 99–117.

Tronto, J. C. (2013). Caring democracy: Markets, equality, and justice. New York University Press.

OECD. (2020). Who cares? Attracting and retaining care workers for the elderly. OECD Health Policy Studies.

UN Women. (2021). Beyond COVID-19: A feminist plan for sustainability and social justice. UN Women.

Ткаліч, О., Дутчак, О., & Ломоносова, Н. (2025). Одна за трьох: Як працюють українські медсестри. Фонд імені Рози Люксембург.

Ломоносова, Н. (2025). «Будемо сподіватися, що про нас колись вспомнять»: соціальні працівниці в часи війни. Commons.

Enloe, C. (2014). Bananas, beaches and bases: Making feminist sense of international politics (2nd ed.). University of California Press.

У цій статті використані дані, зібрані в межах проєкту «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони», який реалізує ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» за фінансової підтримки Шведського інституту в партнерстві зі Шведським міжнародним ліберальним центром.

Емпіричну базу статті становлять результати змішаного дослідження, яке провели Тетяна Коновалова, Дарина Коркач, Тетяна Медіна («Доглядова праця в контексті всеосяжної оборони»). Дослідження поєднує кількісні та якісні методи збору даних:

* Загальнонаціональне опитування Info Sapiens (Omnibus CATI, n = 1000), проведене в липні 2025 року методом комп’ютеризованих телефонних інтерв’ю (CATI) на основі випадкової вибірки мобільних телефонних номерів. Вибірка репрезентативна дорослому населенню України віком 16+ за статтю, віком, регіоном та розміром населеного пункту. Опитування не проводили на тимчасово окупованих територіях і в зонах без українського мобільного зв’язку (покриття — близько 96% дорослого населення України). До Omnibus-дослідження ввійшли чотири запитання, розроблені дослідницькою групою проєкту.

* Онлайн-опитування (n = 60), спрямоване на фіксацію досвіду жінок у сфері доглядової праці, волонтерства та участі у всеохопній обороні. Опитування було поширене через соціальні мережі та професійні спільноти, охопивши жінок із різних регіонів України.

* Низка глибинних інтерв’ю (n = 19), проведених влітку 2025 року серед жінок, зайнятих у головних сферах забезпечення стійкости: освіта, медицина, поліція, волонтерські та громадські ініціативи, критична інфраструктура та місцеве самоврядування. Інтерв’ю проаналізовані за допомогою якісного контент-аналізу і тематичного кодування.

Дослідниця Сьюзен Гіммельвейт у своїй роботі «Чому всі економісти повинні бути феміністичними економістами» (2017) [1] порушує болюче для феміністичного руху питання недооцінености доглядової праці. Вона зазначає, що навіть коли держава достатньо прогресивна, щоб визнавати необхідність підтримки інституційного догляду, зусилля й інвестиції зосереджуються на будівництві приміщень, на їх оснащенні тощо. Тобто на технологічних сферах, де здебільшого залучені чоловіки. Натомість питання персоналу, який в цих приміщеннях виконуватиме доглядову працю, отримує значно менше уваги, а отже, й ресурсів. Скрізь у світі цей персонал — здебільшого жінки.

Реформи, які тривають в Україні у сфері догляду, з одного боку, гарно ілюструють цю тезу Гіммельвейт: значні інвестиції переважно не стосуються медсестер, виховательок чи соцпрацівниць, а з другого — перебудовують доглядову сферу за ринковими лекалами, сприймаючи її як сферу обслуговування або сервіс. Це не дозволяє ігнорувати питання персоналу, але замість покращення його становища, навпаки, починають з’являтися додаткові, часто нереалістичні вимоги.

Наведу декілька прикладів з досліджень умов праці медсестер і виховательок дитсадків, які ми з колежанками проводили в 2020[2] і 2024 роках[3].

Почнемо з медичної реформи. Її спроби зробити систему більш прозорою, подолати недоказові способи лікування та висміювати печерний сексизм можна тільки підтримувати. Однак один із важливих моментів реформи цілком відповідав тому, що критикує Гіммельвейт: поза фокусом опинилися медсестри і молодший медперсонал, серед яких 98% жінки, що становлять левову частку медичної системи. За новими правилами достатнє державне фінансування могли отримати тільки ті лікарні, що мають відповідне медичне оснащення і лікарів певної кваліфікації. Вимоги щодо наявности медсестер були менш чіткими, а щодо санітарок їх узагалі не висували. Тож адміністрація лікарень отримала законну можливість скорочувати середній і молодший персонал та скидати навантаження на тих, що залишилися. Це, натомість, призводить до перевтоми й вигорання останніх, і вони активно йдуть із медицини. Загалом з 2010 по 2022 рік кількість медсестер зменшилася на 40%[4].

Найяскравіші приклади знецінення роботи медсестер бачимо в невеликих містах, де лікарні не мають додаткових джерел фінансування, тож сповна користуються можливістю зекономити на персоналі. Приміром, у 2021 році на Львівщині медсестри й санітарки вийшли на протест, оскільки лікарня, не бажаючи втратити державного фінансування, придбала апарат УЗД частково коштом зарплат персоналу[5]. А мер прифронтового міста Шостка в 2023 році на засіданні міськради заявив, що через урізання бюджету в місцевій лікарні скоротять[6] «лише» медсестер, а не лікарів, тож громаді нема за що переживати. Мабуть, не зайвим буде нагадати, що в світі є низка досліджень, які на великих вибірках чітко показують, що достатня кількість медсестер та адекватні умови їхньої праці прямо впливають на якість медичної допомоги, а отже, на можливість рятувати людські життя: (Griffiths et al. 2014[7], Rani et al. 2023[8], Meredith et al. 2024[9], Lasater et al. 2021[10], Aiken et. al 2012[11]). Однак конфігурація, що виникла в Україні, покращенню умов праці медсестер не сприяє.

Звісно, не можна сказати, що МОЗ для медсестринства зовсім нічого не робить. Але системна активність спрямована саме на зазначений вище «сервісний» підхід. Наприклад, медсестри щороку для «безперервного професійного розвитку» мусять проходити курси. Це має сприяти покращенню системи охорони здоровʼя, але аж ніяк не виправляє становища самих медсестер. Навіть навпаки, бо частина курсів платні та відбуваються в позаробочий час. До слова, чиста зарплата медсестер становить 10 700 гривень.

Контраст між високими вимогами до професіоналізму, «якости обслуговування» та «сервісу» і водночас низькими зарплатами й поганими умовами праці також видно на прикладі виховательок дитсадків. У 2020 році більшість із них мали мінімальну зарплату і навряд чи відтоді це кардинально змінилось. Однак отримати посаду виховательки можливо лише за наявности ступеня магістра і певних особистісних характеристик. Наприклад, наказ МОН про «Базовий компонент дошкільної освіти» [12] вимагав від виховательок розвинених рефлексивних умінь, широкого світогляду і «розуміння конкретної ситуації буття кожної дитини». Це звучить нереалістично, навіть цинічно, коли значна частина виховательок мусили самостійно впоратися з 30 дітьми в групі, перманентно переживали стрес, а відпустку проводили на заробітках.

Знову ж таки не можна сказати, що для дошкілля в Україні нічого не роблять. Звісно, ситуацію кардинально змінила війна, тепер переповнені групи рідко побачиш. Однак до повномасштабного вторгнення, принаймні у великих містах, мережу дитсадків активно оновлювали. В одному з інтервʼю вихователька зазначила[13], що, на її думку, за останні 10 років рівень технічного забезпечення значно покращився.

«Мені здається, що в нас із кожним роком гіршає ситуація із заробітними платами… Це той мізер, за який навряд чи хтось прийде з молодих фахівців», — сказала вона. Під час дослідження на це вказували й самі батьки.

«Реформу потрібно починати не з програм чи нових яскравих стін, а із підвищення рівня задоволености вихователя: заробітна плата не повинна бути смішна, в групах не по 40‒50 дітей, вихователі не мають фарбувати дитячі майданчики (а перед цим випрошувати гроші на фарбу в батьків), вони повинні ВІДПОЧИВАТИ!» — пояснювала[14] одна із матерів. На момент дослідження по Україні не вистачало близько 5 тисяч виховательок, тобто вакансії були практично в кожному садочку.

Наразі від уряду звучать заяви про підвищення для медиків і освітян в наступному році зарплат, «прифронтових» доплат тощо. Однак здебільшого це означатиме виплати (насправді теж малі порівняно з важкістю праці та рівнем відповідальности) для лікарів і вчителів. Медсестри й виховательки, а тим більше санітарки та помічниці виховательок, якщо й отримають їх, то в значно меншому розмірі.

І наостанок скажу: недооцінення доглядової праці — одна з основних причин гендерного розриву в оплаті. В Україні він різко скоротився у 2017 році[15], коли так само різко підвищили мінімальну зарплату. Це хоч трохи покращило добробут мільйонів жінок, значна кількість яких зайнята в сфері догляду.

Зацікавлені в розвитку цілісного і справедливого підходу до організації роботи з догляду як окремі жінки, так і суспільство загалом. І головний у цьому розвитку персонал, люди, які здійснюють догляд. Його якість, професійність виконання, людиноцентричність залежать не від додатково пройдених курсів чи свіжопофарбованих стін, а від можливости зосередитися на роботі з адекватним навантаженням, не відволікаючись на додаткові заробітки. Тож доки доглядова праця залишатиметься «невидимою» і незабюджетованою в політиці реформ, доти на їх успішність не варто сподіватися.

Ця серія матеріалів присвячена Міжнародному дню піклуванню та підтримки, що відзначається щорічно 29 жовтня. Нею ми хочемо привернути увагу українського суспільства та феміністичного руху до важливости неоплачуваної та оплачуваної доглядової праці, а також наголосити на критичній значущости внеску піклувальниць і піклувальників про дітей, людей з інвалідністю, поранених військових і людей старшого віку в забезпечення стійкости суспільства під час війни. Кураторка серії — докторка соціологічних наук, дослідниця гендерних питань і соціології турботи Олена Стрельник.

Список посилань

1. https://wbg.org.uk/wp–content/uploads/2021/02/Feminist_Economics_Himmelweit.pdf
2. http://who.cares.research.tilda.ws/
3. https://www.medryh.com.ua/doslidzhennya/
4. https://moz.gov.ua/storage/uploads/0d87e159-2603-4966-b710-8f4c33adfd38/Strategic–directions–of–nursing–development–in–UA_K.pdf
5. https://zahid.espreso.tv/news/2021/03/01/uzd_chy_nadbavka_do_zarplaty_u_zhovkivskiy_likarni_medsestry_vlashtuvaly_strayk
6. https://www.facebook.com/reel/1024540885694109
7. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC4196798/
8. https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC10127470/
9. https://doi.org/10.1093/bjs/znae215
10. https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/33655903/
11. https://doi.org/10.1136/bmj.e1717
12. https://mon.gov.ua/static–objects/mon/sites/1/rizne/2021/12.01/Pro_novu_redaktsiyu%20Bazovoho%20komponenta%20doshkilnoyi%20osvity.pdf
13. https://life.pravda.com.ua/society/2021/09/09/245855/
14. https://life.pravda.com.ua/columns/2021/03/18/244265/
15. https://ukrstat.gov.ua/operativ/pro_stat/Prosto/m&w/j_ch_na%20runky_praci.pdf