Третина українського населення моніторять новини щогодини, а майже половина —користуються телефоном 4-6 годин на день. Величезна кількість інформації сприймається кожним та кожною постійно. Виокремити у цьому потоці факти та фейки буває складно. Особливо, якщо маніпуляції будуються на вже наявних стереотипах, зокрема гендерних.
Дискредитація українських біженок та військовослужбовиць досі є однією з цілей ворожої пропаганди. Росія активно використовує її для власної вигоди. То що ж таке гендерна дезінформація та як її розпізнати?
Гендерна дезінформація: що це і як поширюється
Переважною є думка, що гендерна дезінформація — це оманливі або неправдиві гендеровані та/або сексуалізовані наративи, створені, щоб нашкодити репутації жінок та завадити їхній участі в публічній сфері. Тобто, коли ви читаєте черговий російський фейк про українських біженок, які «стали повіями в ЄС», — це гендерна дезінформація.
«Росія любить використовувати гендерну дезінформацію. Вона слугує для виправдання загарбницької політики та воєнних злочинів, а також є інструментом поділу на “свій — чужий”. Це яскраво ілюструє пропагандистський конструкт про Європу, яку протиставляють “традиційним” російським цінностям», — розповіла на конференції «ДезАут: як вибити маніпуляції за межі інформаційного поля» аналітикиня ГО «Інтерньюз-Україна» Дзвенислава Щерба.
Дзвенислава Щерба
У дослідженні про дезінформацію за гендерною ознакою від ГО «Інтерньюз-Україна» респондент(к)и з-поміж журналістів/журналісток та громадських діяч_ок виокремлюють дві основні причини поширення такої дезінформації.
іноді видання передруковують зовнішню інформацію без перевірки фактів;
користувач_ки соцмереж можуть поширювати фейки, оскільки часто прагнуть привернути увагу до події чи новини, при цьому її правдивість не ставиться під питання.
Варто памʼятати й про засилля російської пропаганди. Всі разом ці чинники допомагають гендерним стереотипам та відвертим фейкам поширюватися та закріплюватися в мережі.
«Жінок часто зводять до ролі матерів, доньок і доглядальниць, замість того, щоб розглядати їх як повноправних політичних та економічних суб’єктів», — зазначає дослідниця Сара Соберай з університету Тафтса у США. Вона виділяє три головні стратегії, за допомогою яких жінок змушують мовчати чи обмежити свій вплив: залякування, присоромлення та дискредитацію.
Сара Соберай
Яскравим прикладом є розгорнута у 2017 році кампанія в соцмережах проти народної депутатки України VIII скликання Світлани Заліщук. Тоді вона виступила в ООН з промовою про вплив війни на життя українських жінок. У соцмережах почали поширювати фейки, що депутатка нібито пообіцяла пробігти вулицями Києва оголеною, якщо ЗСУ зазнають поразки. Так Заліщук намагалися дискредитувати, зводячи її роль як жінки до сексуального обʼєкта.
Використовують гендерну дезінформацію і проти першої леді України — Олени Зеленської. Найбільш агресивно в інформаційних операціях проти неї просувають теми корупції та злочинів проти дітей. З початку повномасштабного вторгнення Росії ворожі пропагандисти звинуватили Олену Зеленську у витраті $1 млн на прикраси, придбанні автомобіля Bugatti Tourbillon за €4,5 млн та причетності до торгівлі дітьми. Усі повідомлення виявилися фейками.
Хоч такі маніпуляції завжди спростовують, їхня наявність в інформаційному полі шкодить жінкам. Не всі люди перевіряють інформацію, і частина з них може повірити фейкам. Щоб не стати цільовою авдиторією пропагандистів, потрібно розвивати медіаграмотність.
Як перевірити медіаконтент на гендерну дезінформацію та маніпуляції
Дзвенислава Щерба пропонує поставити чотири запитання, відповіді на які допоможуть легко перевірити контент на об’єктивність. Вони будуть корисними всім, хто хоче розвивати свою медіаграмотність та критичне мислення.
1. Чи є в медіаконтенті узагальнення щодо певної статі?
Перевірте, чи містить контент стереотипи та гендерні кліше. Наприклад, чи описуються жінки як «доглядальниці» чи «матері» у контексті, який не має відношення до сім’ї або домашніх обов’язків? Чи зображуються чоловіки тільки як «сильні» та «брутальні»? Такі наративи просувають гендерні стереотипи, на основі яких будується безліч фейків.
2. Чи підкріплені заяви фактами?
Переконайтеся, що ідеї підкріплені фактами й дослідженнями. Багато тверджень, які використовують для поширення дезінформації про жінок, наприклад, «всі жінки втекли за кордон і не думають про долю країни», «жінки не служать у ЗСУ», не мають жодного фактологічного підґрунтя.
3. Чи містить контент маніпулятивні порівняння?
Зіставлення двох питань або досвідів, які насправді не є порівнюваними, може вводити людей в оману. Поширені приклади — порівняння домагань на робочому місці й безневинних компліментів. Останні зазвичай спрямовані на професійні якості та здобутки, а не на зовнішність людини. Тому «Ти гарно впоралась із завданням» або «Ти справжня професіоналка своєї справи» — цілком доречні компліменти. Якщо ж вони стосуються зовнішності або підживлюють стереотипи («Ти не така, як інші жінки», «Ти не ниєш, як інші жінки») — це тривожний сигнал.
Сюди ж можна віднести заяви, що гендерна дискримінація проти чоловіків і жінок поширена однаково, або ж порівняння чоловіків із жінками, щоби показати їх «слабкими» або «нікчемними». Останнє часто можна зустріти в російській пропаганді, де гендерні стереотипи використовують для приниження обох статей.
4. Чи є в контенті виправдання або заохочення до насильства?
Цей інструмент дезінформації поширений у російських медіа. Там часто виправдовують зґвалтування українок російськими військовими та навіть заохочують до нових злочинів.
У соцмережах можна зустріти й інші приклади — зневажливі повідомлення щодо українських військовослужбовиць. Про них пишуть, нібито вони «прийшли в армію за чоловіками». Ці наративи виправдовують насильство та образи щодо українок у лавах ЗСУ. Фейки спрямовані на підрив демократичних цінностей всередині країни, адже знецінюють внесок жінок в її оборону. А отже — посилюють нерівність та напруженість у суспільстві.
Гендерна дезінформація — форма та інструмент російської пропаганди. Вона сприяє поширенню стереотипів та нормалізації насилля проти жінок, дискредитуючи їх та залякуючи. Тому контент у соцмережах та медіа слід ретельно перевіряти на сексистські та дискримінаційні твердження.
Матеріал створила команда ГО «Інтерньюз-Україна» в межах проєкту «Зміцнення правдивості, прозорості та демократії для протидії дезінформації», що фінансується урядом Канади.
Уявіть собі, що ви йдете вулицею звичним маршрутом, заглиблені у власні думки. З навушників звучить улюблена пісня, яку раптом перериває крик ззаду. Ви ледь встигаєте зняти навушники, коли вас збивають з ніг, ви відчуваєте різкий біль від удару. Нападник вигукує образливі слова про вашу зовнішність, натякає на вашу сексуальну орієнтацію, коментує зачіску та одяг. Удари не припиняються, люди навколо чомусь не наважуються втрутитися, а ви не можете збагнути, чому він вас б’є, наче безкарний…
Те, що сталося, має назву «злочин на ґрунті нетерпимости». Кожен такий випадок — не просто статистика, за ним стоїть життя людини, чиє базове право на безпеку було порушене.
Ненависть, яка стосується кожного та кожної
Злочини на ґрунті ненависти часто не пов’язані з особистою неприязню до конкретної людини, а радше відображають упередження й стереотипи щодо певної групи людей. Мотиви таких злочинів зазвичай стосуються невіддільних характеристик, які людина не може або не бажає змінювати. Це можуть бути національність, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність або інші особистісні ознаки.
Упередження часто визначають вибір «жертви» або проявляються під час самого нападу. Наприклад, людина, яка просто випадково опинилася поруч із Прайдом, може стати об’єктом нападу лише через свою присутність на події, що викликала гнів нападників. Злочинці можуть націлюватися на правозахисни_ць або учасни_ць ЛГБТ+ спільноти, навіть не маючи особистої неприязні до конкретної людини, а через її ідентифікацію з певною групою. Або, скажімо, якщо власники крамниці вивісили райдужний прапор, це може стати приводом для вандалізму чи руйнування вітрини. Такі дії є безпосередньою та часто непередбачуваною загрозою, що робить боротьбу з цими злочинами особливо важливою.
Злочини через мотиви ненависті є яскравим проявом соціальної несправедливости й дискримінації, яка негативно впливає не лише на конкретну людину, а й на суспільство загалом. Вони підривають довіру в спільноті та сприяють поширенню атмосфери страху та напруги.
Ці акти агресії часто супроводжуються серйозним психологічним тиском і залишають тривалий травматичний досвід у постраждалих. Нападники прагнуть не лише завдати фізичної шкоди, але й підірвати впевненість людини у власній безпеці, що може негативно вплинути на психічний стан, соціальну активність та якість життя.
Тому важливо розуміти, що боротьба з такими злочинами — це не лише питання захисту окремих груп, а й створення більш безпечного та інклюзивного суспільства, де кожна людина має право на життя без страху перед насильством і дискримінацією.
Як війна посилює агресію до ЛГБТ+ україн_ок
Агресія та ненависть глибоко коріняться в стереотипах і упередженнях, що існують у суспільстві. Ці установки формуються через виховання, освіту та медійний вплив. Негативні ставлення до певних груп людей можуть підкріплюватися релігійними, політичними або культурними переконаннями. Війна посилює ці установки, створюючи атмосферу страху й недовіри, що ще більше загострює соціальні конфлікти.
Невизначеність і страх за майбутнє підштовхують людей до пошуку «ворогів» серед тих, що мають інший вигляд або по-іншому поводяться. В часи соціальної нестабільности і конфліктів представники ЛГБТ+ спільноти опиняються в особливо вразливому становищі через дискримінацію на базі сексуальної орієнтації, зовнішности, гендерної ідентичности.
Протягом останніх двох років в Україні спостерігається тривожне зростання злочинів на ґрунті ненависти, зокрема гомофобії та трансфобії. В своєму звіті за 2022 рік Freedom House наголошує на почастішанні випадків насильства й дискримінації щодо ЛГБТ+ осіб під час війни. Зазначено, що війна посилила ксенофобські настрої та сприяла збільшенню злочинів на ґрунті ненависти. Проте реальна кількість таких інцидентів залишається невідомою через нерегулярний моніторинг і недостатню обізнаність постраждалих про свої права. Багато випадків насильства й дискримінації проти ЛГБТ+ людей не реєструють через недовіру до правоохоронних органів та потенційну загрозу повторної травматизації.
У публікації «Становище ЛГБТК в Україні у січні — червні 2024 року» було зафіксовано 39 випадків таких злочинів, що вже перевищує показники за весь 2023 рік. Це зростання, ймовірно, пов’язане як із активізацією ЛГБТ+ організацій, так і з антиЛГБТ+ угрупованнями. Часто стаються випадки фізичного насильства, напади на ЛГБТ+ центри і активісток/активістів, а також умисне знищення чи пошкодження майна в межах заходів на підтримку ЛГБТ+ спільноти, таких як прайд-місяць і кінофестиваль Sunny Bunny. Варто зауважити, що ця статистика відображає лише розголошені випадки. Реальна кількість злочинів на ґрунті нетерпимости значно більша через труднощі в отриманні інформації з окупованих територій та загальні проблеми з документуванням таких випадків.
Правоохоронні органи часто кваліфікують мотив ненависти як звичайні випадки завдання тілесних ушкоджень, не враховуючи гомофобний або трансфобний мотив. Лише два випадки притягнення злочинців до відповідальности з урахуванням мотиву ненависти за 2023 рік залишаються єдиними в судовій практиці України.
Правовий вакуум у боротьбі з проявами нетерпимости
В українському законодавстві бракує чітких визначень і специфічних покарань за акти насильства, мотивованих ненавистю до раси, національности, особливо сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичности. Цей правовий вакуум дозволяє злочинцям уникати справедливого покарання.
Експертки з департаменту адвокації Gender Stream зазначають, що універсальні статті кримінального кодексу не враховують особливості злочинів на ґрунті ненависти. Це призводить до того, що такі злочини вважають просто насильством або хуліганством без урахування мотивів. Отже, виявлення й розслідування дискримінаційних злочинів, які можуть мати більш глибокі соціальні причини, ускладнюються. Відсутність спеціальних підрозділів у системах МВС для таких справ також створює проблему, адже часто бракує досвіду й ресурсів для належного реагування.
У законодавстві України вже є стаття, дотична до злочинів за дискримінаційною ознакою. Чинна стаття 161 Кримінального кодексу України визначає відповідальність за порушення рівноправности громадян залежно від їхньої расової, національної належности, релігійних переконань, інвалідности та інших ознак. Але ця стаття має кілька суттєвих обмежень, які ускладнюють ефективну боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависти. Зокрема, не містить конкретних згадок про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність, що є критично важливими для захисту ЛГБТІК+ спільноти.
Унаслідок цього випадки дискримінації та насильства проти ЛГБТ + осіб не отримують повної юридичної оцінки та покарання. Такі злочини вимушено залишаються поза увагою правоохоронних органів і судової системи. Це не лише ускладнює процес покарання злочинців, але й створює ситуацію, коли особи, які постраждали від дискримінації або насильства через свою ідентичність, можуть почуватися незахищеними законом, що, натомість, знижує їхню довіру до правової системи.
Для ефективного розв’язання проблеми злочинів на ґрунті ненависти необхідно не лише доповнити статтю 161 Кримінального кодексу ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, але й забезпечити всебічний підхід до боротьби з такими злочинами.
Законопроєкт №5488 як комплексна система протидії нетерпимости
Законопроєкт №5488 був ініційований Кабміном України чинним прем’єром Денисом Шмигалем саме з метою впровадження кримінальної відповідальности за злочини на ґрунті ненависти. Його ухвалення стане важливим кроком у боротьбі з дискримінацією та насильством в Україні. Основна мета цього законопроєкту — створити правовий механізм, який дозволить чітко визначати й карати за злочини, мотивовані ненавистю на основі раси, національности, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичности або інших особистих характеристик. Цей законопроєкт не лише заповнює наявні прогалини в Кримінальному кодексі України, але й забезпечує правову основу для захисту вразливих груп населення, які часто стають мішенями для насильства й дискримінації.
Законопроєкт №5488 пропонує комплексний підхід до боротьби з ненавистю. Це передбачає створення чітких механізмів для реєстрації і розслідування злочинів на ґрунті ненависти, навчання правоохоронців, розробку національних стратегій для протидії дискримінації та насильству, а також підвищення обізнаности суспільства. Для того, щоб забезпечити захист від подібних випадків, необхідно ввести систематичний моніторинг та оцінку ситуації.
Громадські організації як рушійна сила змін
Шлях до ухвалення законопроєкту №5488 в Україні виявився складним і тернистим. З моменту реєстрації в травні 2021 року цей документ пройшов численні обговорення, доопрацювання й перешкоди. Комітет з питань правоохоронної діяльности рекомендував його до ухвалення в травні 2023 року, але ще належить пройти чимало етапів, перш ніж законопроєкт набуде чинности чи навіть буде винесений на голосування.
Наразі законопроєкт №5488 перебуває в порядку денному у Верховній Раді України. Його подальша доля залежить від голосування у другому і третьому читаннях, підписання головою Верховної Ради та затвердження президентом, а також від того, чи винесуть його взагалі на голосування. Громадський сектор не перестає активно працювати над підтримкою законопроєкту, залучаючи міжнародну допомогу та мобілізуючи ресурси для досягнення остаточного успіху. Повномасштабне вторгнення відкинуло увагу та пріоритет у просуванні законопроєкту №5488. Але вже з 2022 року адвокаційна робота була поновлена.
У цьому процесі громадські організації відіграють критичну роль у промоції антидискримінаційного законодавства. Одна з провідних організацій у процесі адвокації №5488 — Gender Stream активно працює над просуванням законопроєкту. Впродовж останніх двох років команда Gender Stream на основі власної адвокаційної стратегії ініціювала створення коаліції правозахисних організацій для просування проєкту закону №5488, провела низку стратегічних зустрічей для його підтримки як в Україні, так і на міжнародній арені. Це, зокрема, зустрічі з європарламентар_ями та міжнародними організаціями, звернення до міжнародних інституцій, офіційні та неформальні зустрічі з ключовими особами в Україні та партнерами країни, робота з Європарламентом та Єврокомісією і тісне партнерство з Радою Європи, участь у тіньових звітах тощо.
З липня 2024 року Gender Stream увійшла до складу Експертної ради з питань дотримання рівних прав при представникові Уповноваженого з рівних прав і свобод, прав національних меншин, політичних та релігійних поглядів. Це ще одна можливість впливати на ухвалення рішень і політичний контекст в Україні, щоби потреби та виклики ЛГБТ+ були враховані на державному рівні.
Завдяки цим та іншим крокам у міжнародній адвокаційній діяльности Gender Stream просування законопроєкту №5488 пожвавилося. Станом на сьогодні результатами цієї роботи вже стали партнерства організації з народними депутат_ками, потужна робота з МВС, інформаційна підтримка Ради Європи, національних та міжнародних партнерів. Із офіційною позицією щодо необхідности ухвалення законопроєкту виступають окремі міністерства, Офіс омбудсмена, голова партії «Слуга Народу» Олена Шуляк, ряд народних депутатів і депутаток, а також міжнародні організації.
Паралельно з адвокаційною роботою Gender Stream продовжує надавати допомогу постраждалим від злочинів на ґрунті ненависти. Маючи успішний досвід єдиного в Україні прикладу, де суд виніс вирок про злочин на ґрунті трансфобії, організація не перестаєсупроводжувати постраждалих, надаючи їм юридичну підтримку. Після ухвалення законопроєкту наші зусилля будуть зосереджені на забезпеченні його ефективної імплементації. Ми плануємо співпрацювати з державними установами для створення чітких інструкцій і протоколів для правоохоронних органів, що передбачатимуть кроки для реєстрації, розслідування та вирішення випадків злочинів на ґрунті ненависти. Це стане гарантією, що нові норми будуть правильно впроваджені на практиці та відповідатимуть міжнародним стандартам.
Робота в цьому напрямку також триває: в квітні був підписаний меморандум про співпрацю між Gender Stream і Департаментом головної інспекції Національної поліції України, що дозволило створити робочу групу з превенції злочинів на ґрунті ненависти. Цей крок є важливим для забезпечення ефективного реагування на злочини і виявлення тенденцій дискримінації. Організація проводить тренінги і семінари для поліцейських, адвокатів, суддів та інших ключових фахівців, щоб забезпечити їх належну підготовку до застосування нових норм закону. Це також передбачає розробку навчальних матеріалів і ресурсів, які допоможуть краще зрозуміти вимоги та процедури, що будуть впроваджені.
Міжнародний досвід боротьби з нетерпимістю
Злочини на ґрунті ненависти – глобальна проблема. Навіть у країнах з високим рівнем захисту прав людини, таких як США, Канада або країни Західної Європи, вони трапляються регулярно. Проте ці країни мають розвинені правові механізми для протидії таким злочинам і забезпечення справедливости. Україна може багато чого почерпнути з їхнього досвіду, адаптувавши найкращі практики до своїх реалій.
Міжнародний досвід боротьби зі злочинами на ґрунті ненависти демонструє важливість комплексного підходу до цього явища, що включає законодавчі ініціативи, спеціалізовані органи й активну участь громадськости. В США, наприклад, існує Закон про злочини на ґрунті ненависті (Hate Crimes Prevention Act), ухвалений у 2009 році. Цей закон дозволяє розширити визначення злочинів на ґрунті ненависти, зокрема й насильство, вчинене через расову, релігійну, етнічну належність, сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Він також надає федеральним правоохоронним органам більше повноважень для розслідування таких злочинів і забезпечення належного покарання злочинців.
У Європейському Союзі боротьба зі злочинами на ґрунті ненависти є частиною загальної стратегії захисту прав людини. Європейська Комісія постійно переглядає й удосконалює законодавство, що стосується таких злочинів, забезпечуючи його відповідність міжнародним стандартам. Наприклад, Директива ЄС 2012/29/EU про права жертв передбачає, що кожна країна-членкиня повинна мати чіткі правові норми, які охоплюють злочини на ґрунті ненависти, та забезпечувати адекватний захист постраждалих. Важливою складовою є також національні стратегії та програми, які підтримують розслідування й судове переслідування таких злочинів.
Швеція є прикладом країни, яка систематично підходить до питання рівности й недискримінації. Уряд Швеції запровадив систематичну стратегію боротьби зі злочинами на ґрунті ненависти, яка передбачає навчання правоохоронних органів, покращення обізнаности населення і запровадження чітких процедур для фіксації та розслідування таких злочинів. У Швеції також діє омбудсмен з питань рівности, який розглядає скарги на дискримінацію та проводить розслідування. Такий підхід сприяє зниженню рівня злочинів на ґрунті ненависти та підвищенню рівня довіри до інституцій.
Нідерланди відомі своєю толерантністю та прогресивними законами щодо ЛГБТ+ спільноти. Уряд цієї країни активно працює над упровадженням програм інтеграції та толерантности, спрямованих на підвищення обізнаности про права ЛГБТ + осіб та боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависти. В Нідерландах діють спеціалізовані поліцейські підрозділи, які розслідують злочини на ґрунті ненависти, також існує система моніторингу таких злочинів. Завдяки цьому в країні вдалося значно зменшити кількість злочинів на ґрунті ненависти й створити безпечне середовище для всіх громадян.
Канада є однією з країн, яка активно впроваджує антидискримінаційну політику та протидіє злочинам на ґрунті ненависти. Канадське законодавство передбачає суворі покарання за злочини, мотивовані ненавистю. Закон про права людини забороняє дискримінацію на основі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, а Кримінальний кодекс Канади містить положення про злочини на ґрунті ненависти. Ба більше, там діє програма підтримки жертв злочинів на ґрунті ненависти, завдяки якій надають психологічну допомогу та юридичні консультації. Такий підхід допомагає знизити рівень повторних злочинів і підтримує жертв у складних ситуаціях.
Необхідний крок для євроінтеграції
Ухвалення законопроєкту №5488 є необхідним кроком для євроінтеграції України, оскільки цей документ відповідає основним стандартам і вимогам Європейського Союзу щодо прав людини та антидискримінаційного законодавства. “Дорожня мапа” від UNDP показує, як саме усунути основні прогалини в українському представництві, використовуючи потенціал роботи громадянського суспільства, синергію рекомендацій міжнародних органів і волю урядових органів, котрі потенційно можуть очолити процес. Інтеграція чітких норм, які захищають права ЛГБТ+ осіб від дискримінації та злочинів на ґрунті ненависти, є невід’ємною складовою європейських принципів рівности та захисту прав людини. Імплементація таких стандартів не лише наближає Україну до європейського правового поля, але й демонструє її прихильність до загальних цінностей ЄС та прагнення до створення суспільства, в якому всі громадяни мають рівні права і можливості.
Посібник з європейського антидискримінаційного права наводить низку прикладів дискримінаційних порушень за ознакою сексуальної орієнтації, що стосуються основних життєвих аспектів кожної людини: освіти, сімейного життя, соціальної допомоги і трудових відносин. Всі ці сфери мають бути захищені від дискримінації, і законопроєкт №5488 дозволить зробити це більш ефективно. Його ухвалення стане суттєвим кроком у розвитку української правової системи, що забезпечить захист ЛГБТ+ осіб на рівні з іншими вразливими групами.
Окрім того, ухвалення проєкту закону №5488 сприятиме покращенню іміджу України на міжнародній арені, наголошуючи, що наша країна готова до системних змін і виконує свої зобов’язання перед міжнародними партнерами. Підтримка антидискримінаційних законів також створить більш сприятливі умови для розвитку бізнесу й соціальних ініціатив, оскільки інвестори та міжнародні організації зацікавлені в країнах з прогресивним та стабільним правовим полем.
Важливо, що законопроєкт №5488 не тільки має значення для міжнародних відносин, але й відіграє ключову роль у забезпеченні соціальної стабільности в Україні. Він дозволить більш ефективно боротися зі злочинами на ґрунті ненависти, зміцнюючи правову захищеність уразливих груп населення та підвищуючи рівень безпеки в суспільстві. Це суттєво сприятиме покращенню якості життя, особливо тих, що потерпають від дискримінації та насильства.
Ухвалення законопроєкту №5488 є не просто формальним кроком у вдосконаленні законодавства, але й потужним сигналом для всіх громадян, що Україна рішуче виступає проти дискримінації та насильства. Це законодавча ініціатива, яка не лише дасть захист ЛГБТ+ спільноті, але й підвищить рівень правової захищености всіх людей, які можуть стати жертвами ненависти через свою національність, релігію, гендерну ідентичність чи інші ознаки. Підтримка цього законопроєкту є важливою для створення суспільства, де кожен може почуватися безпечно, без страху зіткнутися з агресією або дискримінацією.
Лукреція ді Козімо Медічі (14 лютого 1545 — 21 квітня 1561) була третьою донькою та п’ятою з одинадцяти дітей герцога Флоренції Козімо І Медічі та іспанської аристократки Елеонори Толедської (Леді Віслдаун точно б оцінила «найпліднішу родину у вищих верствах суспільства»).
Герцогиня подбала про те, щоб її діти отримали найкращу освіту: коли вчителі приходять до тебе в палаццо, «школу» прогуляти вже не вийде, тож всіх дітей Медічі долучили до наук, байдуже, хлопчик чи дівчинка.
Та який сенс в навчанні дівчини, якщо не можна продемонструвати свої знання чоловіку?
Тож 1552 року Лукреція була заручена з племінником папи Юлія ІІІ, Фабіо Даль Монте, але заручини довелося скасувати за три роки через смерть папи. Наче можна трохи видихнути, та чи буде далі краще?
1557 року після смерті старшої сестри Марії Медічі, Лукреція займає її місце нареченої майбутнього герцога Феррари Альфонсо ІІ д’Есте. Її придане складало 200 000 скудо – величезна сума по міркам того часу. На ці гроші можна було збудувати три Палаццо Пітті та ще лишити на шпильки і мереживо. Та що вартують гроші, якщо навіть найкращі медики виявилися безсилі і не змогли запобігти смерті Лукреції від туберкульозу 1560 року? Шістнадцятирічну дівчину поховали в монастирі тіла Господнього у Феррарі, та після її смерті ще довго ходили чутки, що молоду дружину отруїв власний чоловік.
А що ж у книзі?
Авторка подбала про те, щоб життя Лукреції на сторінках її роману було достовірним: вона допускає лише ряд фактологічних неточностей, виправданих де задумом, де турботою про читача, щоб не заплутати його в іменах та статусах. Так, лінія стосунків сестри Альфонсо ІІ д’Есте Елізабетти (в реальності також Лукреції) зсунута в часі на 14 років та стала важливим і яскравим епізодом оповіді.
Лукреція Медічі дійсно була освіченою та кмітливою дівчиною, проте щодо гострого слуху, незграбності в танцях чи хисту до малювання нам нічого не відомо. Це деталі, додані авторкою для об’ємності образу персонажа.
Чому тигриця?
У Палаццо Веккьо Козімо І Медічі був звіринець з екзотичними тваринами, серед яких були і величні тигри, але відомості про те, чи туди пускали дітей герцога Тосканського, якщо вони й були, – не збереглися.
При цьому варто зазначити, що проведена авторкою паралель трансформує звичний нам вираз «як пташка в клітці»: дівчина більше не розглядається як бідна безпомічна пташка. Вона – тигриця. Сильна, потужна, з надзвичайно великим потенціалом, з енергією і здібностями, які здатні підкорити собі світ, якщо вони будуть визнані та не будуть занедбані.
Тема пригнічення внутрішньої сили, здібностей та самореалізації стає однією з ключових в романі.
Чи мала Лукреція змогу та право бути щасливою?
Жіноче щастя мало кого турбувало в 16 столітті, адже, якщо ти жінка, твоя функція зводиться до ролі «дружини» й «матері». Від Лукреції очікували покірності, скромності та дотримання моральних норм. Вона мала стати електроном, що мав обертатися навколо чоловіка-ядра, без права існування в окремому від нього світі.
В Лукреції не було шансів стати вільною в суспільстві, де тебе вчать музиці й мистецтву лише, щоб розважити свого чоловіка. Про яке щастя мова, якщо тебе сприймають лише як розмінну монету для зміцнення статусу і впливу родини?
Свобода вибору – не те, що мала жінка тоді. І Лукреція – не виключення. Навіть одяг – і той обирали за неї.
Коли спочатку мати, а потім чоловік кажуть тобі, що одягнути, це трохи знімає головний біль. Принаймні, можна обманювати себе цією думкою. Меггі О’Фаррелл багато уваги приділяє одягу жінки того часу, тож давайте розберемо гардероб Лукреції.
Sottane – основний предмет вбрання герцогині. Така собі сукня-конструктор, що складалася зі спідниці, ліфу та рукавів (могли кріпитися стрічками, шнурками або ж ґудзиками). Лукреція носить її як під інший шар одягу, так і самостійно.
Zimarra – вільна сукня, яку дівчина носить поверх нижнього шару, на кшталт сучасного кардигану.
Giorneas – сукня-накидка, без рукавів, відкрита з обох боків та спереду. Оздоблення підкладкою з хутра робить її вбранням на будь-який сезон.
Camicia – спідня сорочка з білого льону, вовни, бавовни, коноплі або шовку. Вона захищає верхній одяг від поту та бруду. Camicia Лукреції гарантовано прикрашена шиттям та оздобленням.
Scuffia – сітка, в яке викладалося волосся. В Лукреції вона сплетена з золотих ниток, прикрашена камінням та перлами.
Звучить і виглядає дуже красиво.
Чи готові ви були б повернути ренесансну моду ціною власної свободи? Адже не всім жінкам вдавалося потрапити в прогресивні кола однодумців. Зазвичай вони так і проводили життя в золотій клітці тигриці.
Долучилися — Оксана Кісь, Богдана Стельмах, Тетяна Гузенко, Микита Буров, Альона Грузіна, Даша Непочатова, Алла Швець, Анна Довгопол, Євгенія Шевчук, Богдана Романцова, Марія Дмитрієва, Ірина Грабовська, Юлія Юрчук, Світлана Бабенко, Ірина Виртосу, Юлія Ярмоленко, Олена Зайцева, Марія Полтораченко.
Жінки та повномасштабне вторгнення: репортажний і документальний нонфікшн
Берлянд, Ірина, Парубій, Христина (упор.). (2024). Жінки на війні. Дух і Літера.
Біляковська, Христина, Середа, Вікторія. (2024). Я тебе… війна. Віват.
Брос, Орелі (упор.). (2024). Жінки та війна. Листи з України до вільного світу. Бостон: Academic Studies Pres. Переклад українською у вільному доступі став можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ-Україна.
Ломикамінь. (2024). Жіночий спротив у Криму. Каталог виставки. Ініціаторка Таміла Ташева, кураторка Тетяна Філевська. Представництво президента України в АР Крим)
Тульчинська, Майя. (2024). Я забула труси. Creative Women Publishing.
Україна не мовчить: Хроніка протидії СНПК (2022–2024). Фоліо. Видання підготовлено та видано в рамках проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною», який виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансування Європейського Союзу.
«Матері-засновниці» від Громадського альянсу «Політична дія жінок»: подкаст про жінок, які сформували традицію українського фемінізму.
«Сила в тобі» (сезон 2) від ГО «Дівчата»: обговорення актуальних проблем становища жінок та жіночих прав в Україні з українськими активістками та блогерками.
«9 місяців потому» — подкаст про материнство та здоровʼя сімʼї від проєкту «Бережи себе». Ведуча подкасту письменниця та блогерка Катя Бльостка спілкується з доказовими експертками про підготовку до вагітності та пологів, перші кроки у материнстві та батьківстві. Крім цього, у подкасті на вас чекають епізоди про післяпологове відновлення, грудне вигодовування, розподіл обовʼязків у сімʼї та поради, як ефективно попіклуватися про своє та дитяче здоровʼя.
“Про.життя” – подкаст про те, як підтримати себе та близьких у втраті.
ебаут: відверте шоу на життєві, але табуйовані теми.
«Палає»: чесні розмови про те, від чого палає, з Еммою Антонюк та Яною Брензей.
«СЛЕЙ шоу» від Суспільного: разом з ведучою Марією Тучкою aka ТУЧА реагуємо на важливі теми, які нас тригерять. Мова, музика, тренди, репутація, ідентичність — шоу для тих, хто хоче розуміти, що відбувається і як на це реагувати.
«Не мали дівки клопоту» від SEBTO media: розмови про різноманітні аспекти жіночого життя в сучасному українському соціумі.
«Мамо, я вдома!» від RADIO SKOVORODA: перший український подкаст про усиновлення.
Hot Mamas Show: розмови про різні аспекти жіночого життя від ґаздинь секс-крамниці Hot Mamas Shop та їхніх гостей.
«Актуалки від міленіалки»: подкаст про стосунки, прийняття себе, відстоювання власних кордонів і тілесність, коли тобі за 30.
«Подкаст with benefits»: різноманітні аспекти соціальної взаємодії та попкультури крізь феміністичну призму.
У цій сміливій і радикальній книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім’ї та роботу. У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею. Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.
Запилюжена дорога з фісташковими деревами обабіч веде мене від стародавньої турецької столиці Конья, домівки усипальниці суфійського поета Румі, до руїн Чатал-Гьоюка, колись описуваного як перше місто у світі.
Це місце кидає виклик розумінню. Більшість поселення давно була похована під підвищенням на загалом пласких і посушливих рівнинах Південної Анатолії. Невелика розкопана її частина виявляє суспільство, в якому ніщо не слідує правилам, яких ми були очікували. Край археологічної ділянки різко зникає на глибині декількох поверхів печер. Будинки в Чатал-Гьоюку — назва якого означає «розвилка дороги», бо лише нею він до розкопок і був — будувалися щільно збитими докупи задник до задника й стіна до стіни. Вони мали пласкі дахи, але жодних вікон чи дверей. Жителі заходили й виходили драбинами через отвори у дахах, ходячи поверх домівок, а не поміж ними. Житла будувалися шарами поверх старих жител.
Особливим Чатал-Гьоюк робить його населеність наприкінці давньої кам’яної доби, щонайменше за 7400 pоків до н. е., у неоліті, ще до винайдення людьми писемності. Це означає, що він був населений майже за 5000 pоків до перших пірамід у Єгипті й більше ніж за 4000 pоків до спорудження у Великій Британії Стоунгенджу. Імовірно, він старший навіть за Хараппську цивілізацію в долині річки Інд. Чатал-Гьоюк розташований біля Родючого півмісяця — регіону на Середньому Сході, що живив деякі з найперших у світі землеробських спільнот. Зараз земля видається сухою, але колись тут були перезволожені землі, що рясніли рибою й птахами. Люди збирали ягоди й пасли поруч кіз. У них були глина й очерет для будівлі домівок. Однак наскільки б неймовірно раннім Чатал-Гьоюк не був, він усе одно повниться соціальною та мистецькою складністю.
Тисячі людей колись називали його своїм домом. Стіни регулярно тинькували, а на свіжій поверхні створювали разючі художні твори. Яскраві червоні фрески зображають крихітні постаті-палички, що полюють на величезних тварин. Безголові тіла, переслідувані навислими стерв’ятниками з широкими крилами. У стіни вставлені голови биків, рога яких виступають назовні, мов в інтер’єрі якогось американського ковбойського ранчо.
«Вважалось, ніби він стоїть посеред нічого — цей величезний курган зі справді багатою матеріальною культурою дев’ятитисячної давнини», — розповідає Рут Трінгем, професорка антропології в Каліфорнійському університеті у Берклі, чия робота зосереджена на археології неолітичної Європи. Майже відразу як у травні 1961 pоку почалися розкопки, Чатал-Гьоюк став точкою фокуса для тих, хто прагнув зрозуміти людську організацію в одному з найстаріших відомих поселень планети. У 1997 pоці Трінгем очолила частину команди, що продовжувала археологічну роботу на місці, допомагаючи скласти картину того, яким могло бути життя для тамтешніх жителів.
Археологів захоплювали не лише будівлі чи фрески. Увага зосередилась на дечому значно меншому — предметі, що вмістився б мені у долоню. Гордо перебуваючи тепер у власному заскленому стенді в Музеї анатолійських цивілізацій в Анкарі, цей скарб відомий як «Сидяча жінка з Чатал-Гьоюка».
Експерти вважають, що в Чатал-Гьоюку міг існувати культ поклоніння пращурам. Рештки мертвих пращурів зберігалися в тих же домівках, де жили люди, під платформами у підлозі. Черепи іноді знімали, навіть тинькували й фарбували, а тоді передавали одне одному. У поселенні було знайдено сотні маленьких статуеток — деякі явно зображали людей, інші скидалися на тварин чи щось більш двозначно антропоморфне. Утім, скульптурний вилов у багатьох неолітичних місцевостях цього регіону й навіть далі від нього непомильно рясніє подобою жіночих вигинів. У музеї таких десятки — жмені крихітних глиняних форм у стилі Барбари Гепворт. Одна статуетка зображає торс вагітної жінки з одного боку та виступ грудної клітки скелета з іншого. Втім, ніщо не зрівняється з дивовижністю Сидячої жінки.
Коли я бачу її, то розумію загальне захоплення. Її голову довелося реконструювати, бо та була відсутня під час знахідки, однак це навряд чи важливо, коли решта її тіла так багато говорить. Декілька науковців описали її як символ родючості. Щонайменше мені вона не видається ані вагітною, ані особливо провокативною. Вона пишна, й оголені округлості плоті виливаються з неї, мов водоспадами. Глибокі виїмки позначають коліна та пупок. Це скидається на ознаки тіла, що прожило тривалий час — можливо, старшої жінки, загартованої віком. Однак передусім вирізняється її постава. Її спина ідеально рівна. Обабіч стегон під лежачими долонями — щось схоже на двох великих котів, можливо, леопардів, що дивляться прямо вперед.
Отже, найбільш інтригуючий аспект Сидячої жінки з Чатал-Гьоюка — це не її славнозвісно пишне тіло. Це її поза, що керує двома великими кішками. У суспільстві, очевидно зацікавленому тваринами, полюванням та смертю, її вигляд захопливо владний.
Одним із міжнародних договорів, навколо якого народжувалися численні міфи й стереотипи, тривали маніпуляції, є Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок та домашньому насильству і боротьбу з цими явищами (далі — Стамбульська конвенція).
Як на мене, це пов’язане з тим, що цей документ є ціннісним і цілісним. Він містить норми, які зобов’язують держави переглянути усталені практики протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству, передусім викорінити гендерні стереотипи. Адже стереотипи щодо «бажаної» чи «прийнятної» поведінки жінки або чоловіка в українському суспільстві є не просто шкідливими, а й призводять до толерування насильства та порушення права людини стосовно тих, які, на нашу думку, поводяться «невідповідно до правил», або ж стосовно тих, які мають менше влади, можливостей захисту тощо.
Марина Стародубська в своїй книзі «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» досліджує наш національний менталітет, культуру, цінності, що пояснює наше ставлення і сприйняття тих чи інших процесів у країні. Авторка зазначає, що на особистому рівні для українців найважливіша цінність — свобода (83,9%), проте в той самий час нижчою за свободу є справедливість (72,5%), а запит на гідність (60,4% ) та рівність (56,5%) із року в рік зменшується.
«Не дивно, що за таких умов домовлятися людям із різних спільнот (ми їх часто називаємо “бульбашками”) так складно, адже кожен прагне максимальної свободи вибору й вигоди для себе та не міркує про її справедливість чи доступність для інших».
Ми пройшли цей шлях гострих дискусій, розвінчування міфів і постали перед тим, що все-таки нам необхідно ратифікувати Стамбульську конвенцію, адже в країні справді бракує інструментів протидії домашньому насильству та насильству стосовно жінок.
Ми зіткнулися з новими викликами, породженими повномасштабною війною росії проти України, зрештою, ми є тими, що впевнено крокують до ЄС, а отже, маємо приводити не лише своє законодавство у відповідність, але й працювати над тим, щоб системно змінювати підходи в роботі з постраждалими від гендерно зумовленого насильства на практиці.
Я почала працювати з постраждалими від домашнього насильства в 2007 році. На той час у нас діяв старий Закон України «Про попередження насильства у сім’ї». Практика застосування цього закону показала, що в нас недостатньо інструментів реагування на насильство, що саме поняття «насильство в сім’ї» значно обмежує коло осіб, яких можна притягти до відповідальности.
Наприклад, у той час за насильство неможливо було притягти до відповідальности колишнього чоловіка чи дружину, які не проживали разом і не мали спільного побуту, оскільки це не входило у визначення «сім’я» в розумінні Сімейного кодексу України. Також не було інструментів ізолювати кривдника від постраждалої особи. Правоохоронні органи часто нарікали на недостатність механізмів призупинення насильства й відсторонення кривдника, на недієвість наявних адміністративних заходів тощо. До 2017 року в Кримінальному кодексі України не було такого злочину, як «домашнє насильство». І якщо потерпіла не мала тілесних ушкоджень, кривдник міг понести лише адміністративну відповідальність, навіть якщо це насильство тривало роками.
У 2016 році була спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію і паралельно з цим ухвалити новий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» і внести відповідні зміни в Кримінальний кодекс України.
Конвенція не була ратифікована, проте закон був ухвалений і паралельно з цим внесені зміни до Кримінального кодексу України.
Отже, з 2017 року в нас діє Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», в Кримінальному кодексі України з’явилася стаття 126-1 Домашнє насильство, а також у статтях 152 КК та 153 КК України, які стосуються сексуального насильства, було впроваджене таке поняття, як «добровільна згода», відсутність якої означає, що було вчинене зґвалтування чи сексуальне насильство, не пов’язане з проникненням у тіло особи.
Дуже важливим є й те, що у випадку вчинення будь-якого злочину стосовно подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, це вважатиметься обтяжувальною обставиною, яка дає право суду застосувати більш суворе покарання.
Отже, українське суспільство на рівні законодавства змінило підходи до розслідування випадків домашнього насильства, які стали злочинами, а не лише адміністративними правопорушеннями.
Здавалось би, навіщо нам ратифіковувати Стамбульську конвенцію, якщо ми й так ухвалили новий закон, внесли зміни до Кримінального кодексу і можемо працювати без Конвенції.
Проте цього виявилося замало. На практиці почали виникати проблеми з розслідуванням випадків домашнього насильства, водночас ми не навчилися ідентифікувати й розслідувати сексуальне насильство, тому що нам складно зрозуміти, що таке концепція «добровільної згоди».
І тут ми повертаємося до того, що Стамбульська конвенція є ціннісним і цілісним документом. Не може запрацювати система, спрямована тільки на застосування формального підходу. Ухвалити закон недостатньо.
Нам важливо розуміти дух Стамбульської конвенції, адже недарма в ній мовиться про комплексний, системний і скоординований підхід до боротьби з явищами насильства стосовно жінок та домашнього насильства.
Формула 4P, закладена в змісті Стамбульської конвенції:
Prevention — запобігання
Protection — захист
Prosecution — переслідування
Coordination policies — скоординована політика
Усі ці чотири напрямки мають паралельно розвиватися, бо інакше ми не досягнемо результату.
Щодо цінностей і розуміння проблеми Стамбульська конвенція в своїй преамбулі окреслює основні корені та глибоке розуміння явища насильства стосовно жінок та домашнього насильства, а саме наголошує:
реалізація de jure та de facto рівности між жінками та чоловіками є ключовим елементом у запобіганні насильству стосовно жінок;
насильство стосовно жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил між жінками та чоловіками, яке призвело до домінування над жінками і дискримінації жінок чоловіками та до недопущення повноцінної емансипації жінок;
структурний характер насильства стосовно жінок як насильства за гендерною ознакою, а також те, що насильство стосовно жінок є одним із головних соціальних механізмів, завдяки якому жінок змушують зайняти підпорядковане положення порівняно з чоловіками.
Долучаючись до держав, які прагнуть «створити Європу, вільну від насильства стосовно жінок і домашнього насильства», у червні 2022 року Верховна Рада України проголосувала за ратифікацію Стамбульської конвенції.
Цей важливий документ був прийнятий у рік повномасштабного вторгнення росії в Україну. Варто звернути увагу, що в своїй преамбулі Конвенція наголошує на тому, що держави, ратифікувавши її, визнають «триваючі порушення прав людини під час збройних конфліктів, які зачіпають цивільне населення, особливо жінок, у формі поширеного або систематичного зґвалтування та сексуального насильства, а також можливість збільшення насильства за гендерною ознакою як під час конфліктів, так і після них» і з огляду на це домовилися впроваджувати заходи запобігання, захисту й переслідування за такі злочини та будувати скоординовану політику.
Імплементація Стамбульської конвенції: стан справ на початок 2025 року
Попри повномасштабну війну, робота над імплементацією норм Стамбульської конвенції триває. Всі ключові сторони, а саме Уряд, парламент і громадські організації, продовжили роботу над аналізом та змінами до законодавства і паралельно з цим над зміною підходів у роботі всіх відповідальних суб’єктів.
Важливо зазначити, що час із моменту ухвалення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (2017 рік), внесення змін до Кримінального кодексу України в частині домашнього та сексуального насильства й донині показав нам, які прогалини виникли з огляду на практику застосування і що важливо врахувати як у роботі з приведення законодавства у відповідність, так і в роботі над формуванням підходів на практиці.
Необхідно усвідомити й зрозуміти, що закони — це живі документи, які шліфуються практикою їх застосування.
З часу ратифікації Стамбульської конвенції й донині була низка законодавчих та інших ініціатив, спрямованих на імплементацію норм. Про окремі з них, над якими працювали Міністерство внутрішніх справ, Національна поліція України, низка депутатів і депутаток, зокрема Марина Бардіна, Інна Совсун, Громадська організація «Ла Страда — Україна», Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем», суддівська й наукові спільноти, згадаю в цій публікації.
Можемо виокремити такі зміни, впроваджені цим законом:
У статті 173-7 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за сексуальні домагання, в тому числі у сфері електронних комунікацій, а також стосовно особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності. До ухвалення цього закону в законодавстві України не було окремої статті щодо відповідальности саме за сексуальні домагання. На практиці такі дії кваліфікувалися як насильство за ознакою статі у КУпАП або ж як сексуальне насильство відповідно до ст. 153 КК України.
Насильство за ознакою статі виведене в окрему статтю 173-6 КУпАП. Отже, у нас тепер передбачена стаття 173-2 Вчинення домашнього насильства і окрема стаття щодо насильства за ознакою статі. Це дає змогу правильно кваліфікувати та збирати дані про вчинення правопорушення.
Окремо в статті 269 КУпАП наголошено, що якщо «домашнє насильство та насильство за ознакою статі було вчинене в присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілою незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди».
Серед багатьох важливих положень цього нормативного документа хочу виокремити внесення змін до Сімейного кодексу України, а саме до статей 110 та 111, які дають право на звернення до суду із заявою про розірвання шлюбу в період вагітности дружини та у випадку наявности дитини до одного року, а також забороняють суду застосовувати примирення під час розлучення у випадку домашнього насильства.
Здавалося б, дуже прості норми про найважливіший принцип «добровільности шлюбу», проте водночас надзвичайно потужний спротив з боку в тому числі юридичної спільноти.
До прийняття цих змін подружжя (або тільки чоловік чи тільки дружина) навіть не могло звернутися до суду із заявою про розірвання шлюбу, якщо дружина перебувала в стані вагітности чи мала дитину до одного року. Якщо така заява була подана, суд відмовляв у відкритті провадження через формальні підстави. Тобто фактично чоловік і дружина втрачали право на доступ до правосуддя. І що важливіше, у випадку домашнього насильства саме кривдник, який намагався тримати потерпілу під контролем, користувався цією нормою як одним із способів неможливости розірвання шлюбу, а отже, залежности від нього.
Ну і, звісно, зловживання правом на примирення також часто використовувалося кривдником як спосіб тиску на потерпілу особу, тому з огляду на це у випадку розірвання шлюбу за наявности домашнього насильства таке примирення не може бути застосоване.
Над цим законопроєктом Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція, «ЮрФем» і «Ла Страда» працювали ще з 2022 року. Законопроєкт охоплює широке коло питань, які необхідно врегулювати з огляду на виклики, які існують та практиці, та вимоги Стамбульської конвенції.
Законопроєктом, зокрема, пропонується врегулювати такі важливі питання:
Дати визначення поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Так, у нас із 2017 року в Кримінальному кодексі передбачена окрема стаття щодо вчинення домашнього насильства (ст. 126-1 КК України), однак це не єдина стаття, за якою можуть притягти до кримінальної відповідальности за домашнє насильство. Наприклад, кривдник може завдати тілесних ушкоджень потерпілій уперше або вчинити побої чи мордування, чи інші злочини, які будуть пов’язані саме з домашнім насильством та відповідальність за які буде передбачена іншими статтями Кодексу. Тож для того, щоби підкреслити вчинення злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, важливо передбачити в Кримінальному кодексі поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Це важливо не лише для статистики, але й для права потерпілої особи та уникнення тиску з боку кривдника, який намагатиметься змусити потерпілу закрити справу. Після нововведень закрити справу, коли має місце кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством, стане неможливо навіть у випадку відмови потерпілої від заяви.
Пояснити, що варто розуміти під «систематичністю вчинення домашнього насильства», яке дає підстави говорити про кримінальну відповідальність. Адже на практиці виникали різні трактування систематичности.
Дуже важливо, що цим законопроєктом пропонується передбачити кримінальну відповідальність за переслідування (сталкінг), а саме навмисне, двічі або більше незаконне стеження, нав’язування спілкування, інше незаконне пряме чи опосередковане вторгнення будь-яким способом в особисте чи сімейне життя потерпілої особи всупереч її волі, у тому числі з використанням електронних комунікацій, що викликає у неї страх за безпеку свого життя чи здоров’я її близьких.
Окрема увага в законопроєкті привернена до застосування обмежувальних заходів у справах не лише з приводу домашнього насильства, але й сексуального.
Надзвичайно важливим питанням, яке до того вже намагалися регулювати іншими законопроєктами, є виключення справ домашнього насильства, зґвалтування, сексуального насильства з переліку справ приватного обвинувачення. Це означає, що не потрібно покладати відповідальність на потерпілу особу за відкриття кримінального провадження шляхом відповідного звернення. Це означатиме, що якщо правоохоронцям стане відомо про такі злочини з будь-яких джерел чи від будь-яких осіб, то вони зобов’язані відкрити кримінальне провадження і його розслідувати.
З моменту реєстрації законопроєкту до часу його ухвалення, як показує практика, він може значно змінитися: одні норми можуть прибрати, а другі додати. Проте в теперішньому вигляді цей законопроєкт вирішує значне коло питань, що виникають на практиці та є вкрай необхідними для ефективного захисту та розслідування справ стосовно домашнього та сексуального насильства.
4 лютого 2025 року Комітет Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу надав свій висновок, згідно з яким цей законопроєкт відповідає вимогам Стамбульської конвенції, не суперечить праву ЄС та міжнародним зобов’язанням у сфері євроінтеграції.
Що ще потрібно зробити
За два з половиною роки від часу ратифікації Стамбульської конвенції, в умовах війни зроблені значні кроки щодо її імплементації. Звісно, багато роботи ще попереду як на рівні законодавчого поля, так і на практиці впровадження.
Нормативні документи є основою, проте їх застосовують люди, які працюють у правоохоронній, судовій, соціальній сферах, громадських організаціях тощо. Тому паралельно із законодавчими ініціативами необхідно впроваджувати підходи, орієнтовані на потерпілих, особливо забезпечувати локалізацію тих підходів і документів, які були сформовані на національному рівні.
Комплексна допомога потерпілій особі, уникнення повторної травматизації, комунікація із суспільством та руйнування стереотипів, що призводять до віктимізації та стигматизації постраждалих, є тим, з чим нам потрібно працювати.
Останні два роки «ЮрФем» у партнерстві з Офісом Генерального прокурора, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, за участі Міністерства соціальної політики та системи безоплатної правової допомоги і громадських організацій проводить щорічну конференцію “Правосуддя, орієнтоване на постраждалих від гендерно зумовленого насильства”. За її результатами ми зажди разом зі спільнотою формуємо наступні кроки. Зокрема, в 2023 році поставили собі завдання підготувати спільно з ОГП стандарти досудового розслідування справ домашнього насильства із застосуванням підходів, орієнтованих на потерпілих. Такі стандарти були підготовлені й представлені спільноті на конференції в листопаді 2024 року.
Окрім того, були виокремлені три блоки рекомендацій, які окреслюють наші наступні кроки.
Перший блок — це питання інституційних змін. Під час одного з воркшопів суддя Віра Левко зазначила, що ініціативи тримаються на окремих людях, але важливо будувати інституційну пам’ять, посилювати ефективну взаємодію, співпрацю, в якій є не лише правоохоронний сектор, а й судово-медичні експерт(к)и, соціальні працівники/ці, система безоплатної правничої допомоги, громадські організації.
Має бути наскрізне включення підходу, орієнтованого на потерпілих. Важливо пам’ятати про людські ресурси, які вичерпуються, тому потрібно думати про те, як підтримувати ментальний ресурс.
Другий блок рекомендацій — це підходи та внутрішні політики в роботі. Всі говорять про уніфікацію, стандартизацію підходів, процедур, документів щодо оцінки потреб і не тільки. Треба стандартизувати і водночас шукати підходи до кожної людини, бо кожна людина є особистістю.
Третій блок — законодавство. Впровадження інституту адвоката й адвокатки за призначенням для потерпілих від гендерно зумовлених злочинів, розширення кола санкцій, поняття кримінальних проваджень, пов’язаних із домашнім насильством, систематичности. Ці питання на порядку денному й вирішуються.
У процесі імплементації важливо пам’ятати, що всі зміни творять люди для людей. Тому якщо виходитимемо з цього принципу, то зможемо не лише формально виконати вимоги до імплементації Стамбульської конвенції, але й перейняти її дух та сформувати орієнтовані на потерпілих механізми і послуги.
Чи знаєте ви, що відбувається з жінкою, в якої почалися пологи так само добре, як це, здається, знають кіношники? За моїми відчуттями таємниця творення життя в масовій культурі передається рекурсивно з екранів до сценаристів і назад.
Що не так із обслуговуванням стереотипів і яка насправді роль жінки під час пологів? Це важливо, бо одного разу я завагітніла і дізналася, що весь цей час з усіх екранів мені брехали…
Міф перший: води відійшли, зараз почнуться пологи
Відходження вод — перша ознака того, що «почалося». Так було в Рейчел Грін і Фібі Буффе — персонажок, які складали опорні конструкції моєї підліткової ідентичности.
А в реальности, яку начебто зображують у маскульті, води дійсно відходять у першому періоді пологів, який триває (в першороділь) до вісімнадцяти годин. Овва! Колись у цьому проміжку це трапиться. Або ні. Або між відходженням вод і пологами минає тиждень — таке теж буває, хоч і нечасто. Так само нечасто, як і епічне відходження вод, популярне в кіно.
Для більшості жінок пологи починаються з (барабанний дріб) усвідомлення того, що почалися пологи. Жінка відчуває перейми, і їй треба зрозуміти — це чергові тренувальні чи «бойові».
А ще перейми не виглядають по-кіношному епічно: я, мої подруги і слухачки мого подкасту про вагітність, переживаючи перейми, гуляли в парках, забирали посилки з пошти чи рутинно вели прямі ефіри. А знаєте, чого ми не робили? Не хапалися за животи, різко згинаючись із криком: «Я народжую! Рятуйте! Швидку!». Початок пологів — це здебільшого нудно.
Міф другий: пологи — це швидкий процес
Вплив кіно і серіалів на мої очікування від власних пологів був настільки сильним, що я точно знала: між початком переймів і «я бачу голівку», як і в кіно, мине хвилин десять. Наукова інформація і хор лікарів не лунали так переконливо, як сцени з улюблених серіалів. Деніель із «Відчайдушних домогосподарок» ледве встигла дійти додому із сусіднього будинку, перш ніж почула крик новонародженого. Хіба я гірша?
Після трьох годин неболючих переймів я тарабанила в двері пологового так зухвало, наче вони незаконно утримують дитину всередині мене. Але правда в тому, що і медичні протоколи, і статистика були правдиві. Пологи для більшости — це не лише нудно, але й довго.
Ось вам історія про war-life balance і пологовий таймінг. Мої знайомі готуються до парних пологів. Вона в Києві, а він у ЗСУ за 400 кілометрів звідси. Коли вона зрозуміє, що пологи почалися, він мусить негайно приїхати в лікарню. Цей план реалістичний, бо 400 кілометрів — це п’ять годин у дорозі. Більшість перших пологів у цей таймінг не вкладаються.
Це, звісно, ламає велику кількість сценаріїв. Із останнього, “Потяг у 31 грудня”, де вагітна під час восьмигодинної подорожі з Києва до Львова встигає не тільки провести час без жодних ознак пологової активности, а й народити і відпочити після пологів у вагоні-ресторані.
Міф третій: народжувати — це лежати на спині й виконувати команди лікаря
Ось як пологи у фільмі «Аннет».
«Золотий стандарт» пологів маскульту — лежати на спині й кричати. Деякі, як Рейчел Грін чи вагітна з фільму «Потяг у 31 грудня», лежать навіть під час переймів і потуг. Шкоди в цьому стереотипі набагато більше, аніж може здатися на перший погляд.
Як мінімум тому, що ця позиція найболючіша для жінки. І так, коли ти народжуєш, буває більш боляче і менш боляче. Для цього треба рухатись і шукати, як тобі краще на кожному етапі. Це не моя думка — це поради сучасних медичних протоколів. І моя практика.
Тисячоліттями жінки народжували в тих позах, у яких їм було комфортніше це робити. Ситуація почала змінюватися у ХVІІІ столітті, коли пологи почали приймати в лікарнях, а лікарі-чоловіки поступово витіснили традиційних повитух. Жінок до медичних шкіл не допускали. Вважалося, що людина без пеніса не здатна розумітися на пологах. Звісно, звідки ж їй!
Чоловіки проголосили себе головними в питаннях народження: медичні втручання (як-от використання щипців) стали пріоритетними, а природний перебіг пологів часто ігнорувався.
Жінка перетворювалася на об’єкт, з якого лікарі діставали дитину. Ось такі неочікувані «досягнення» серед іншого приніс нам розвиток медицини. Лише в ХХ столітті жінки почали здобувати медичну освіту, а разом із цим право на суб’єктність у власних пологах.
Сучасна медицина радить лікарям заохочувати жінку рухатися під час пологів. Ми могли б дізнатися про це з кіно, але маскульт і досі орієнтується на стандарт ХVІІІ століття: розгублена й налякана жінка на лопатках і герой-рятівник, який нею «народжує».
Саме так було в «Потязі у 31 грудня», де роділлю поклали на лопатки на столі вагону-ресторану. Уявіть себе на спині на столі у вагоні-ресторані з розведеними ногами. Зручно? А тепер додайте рух потяга і потуги. Неймовірно, правда?
Гірше тільки те, що жінку героїчно рятує чоловік, який телефонує ще трьом чоловікам. Жінок, які мають дітей, звісно, ніхто про пологи не питає.
Продовжуючи мислиннєвий експеримент, припущу, що пологи в потязі могли б пройти так: дівчина лишилась би в своєму купе, саме туди прийшла б людина, щоб допомогти їй, і навряд чи роділля лізла б на стіл за наявности ліжка.
Чому важливо показувати суб’єктність жінки під час пологів
А не лише залякувати страхом і болем, від якого жінок героїчно рятують.
Підімо від зворотного: з якою метою ми маємо залякувати жінок? Показувати, як людина вмить втрачає усякий контроль, сподіваючись, що хтось скаже їй, як рятуватися. Щоби що? Страх — це адреналін, він сповільнює пологову діяльність. Хіба не краще, коли жінка, переступаючи поріг лікарні, не є заляканою, не перебуває в очікуванні жаху, а має можливість подумати: чи має/може мені бути комфортно під час пологів? Як? Чи маю я право рухатися, пити, їсти (пологи можуть тривати 20 годин, врешті)? Чиї потреби на пологах головні – мої чи лікарів?
Відповідь на останнє питання ключова: якщо головні — лікарі/лікарки (або ті, що приймають пологи), то, можливо, доведеться коритися їм, навіть якщо вони чинять наді мною насильство (кричать, втручаються в пологи без моєї усвідомленої згоди, тиснуть на живіт, забороняють рухатися, визначають спосіб, у який відбуватимуться пологи проти моєї волі). Це все акушерське насильство, порушення прав роділлі, неприпустима поведінка медперсоналу. І про це теж важливо знати «до».
Я вірю і знаю, що на пологах головною є жінка, бо, врешті-решт, вона єдина людина, без якої пологи не відбудуться. Всі інші присутні тільки для того, щоб полегшити її досвід, підтримати, допомогти. І врятувати у тих рідкісних ситуаціях, коли це справді необхідно.
Такі пологи, до слова, теж показують у серіалах.
Наприклад, This Is Us. Через форс-мажор героїня Бет народжує вдома. Вона знаходить зручну позицію (о диво, не на спині на обідньому столі, на відміну від Пайпер Галлівел, наприклад). І ніхто її героїчно не рятує, її підтримують інша жінка та її чоловік.
Що робити. Консалтинг для кіноіндустрії і не тільки
Маскульт має визнати свій вплив на формування уявлень жінок про пологи і перестати експлуатувати екстрені пологи й застарілі практики. Це дозволить зрозуміти, що штампи про безпорадну жінку, якій потрібні рятівники-лікарі, лише закріплюють культуру страху і підсилюють толерування акушерського насильства.
Сценарист(к)ам і режисер(к)ам, перш ніж писати й знімати сцени пологів, варто дослідити тему. В кіно є консультанти з криміналістики, медицини, бойових мистецтв, то чому пологи досі «малюють» із серіального шаблону? Візьміть консультацію в акушерок, лікарок, доул, подивіться, врешті, документалки про медикалізацію пологів, спитайте в ChatGPT, які штампи про пологи не відповідають дійсности.
Глядачки теж мають голос. Ми можемо ділитися історіями власних пологів. Здається, це крапля в морі, але кожна історія може стати цеглинкою, з якої інша жінка зможе побудувати свою впевненість. Ми можемо коментувати й розбирати сцени пологів у фільмах та серіалах, запитувати, чому вкотре героїня кричить від болю, а їй не пропонують знеболення, чому лікарі поводяться, ніби вона не має права голосу. Попит створює пропозицію.
Маскульт не просто відтворює реальність — він її конструює. Тож якщо ми не хочемо бачити заляканих жінок, готових до насильства в пологових, то, може, варто показувати не лише пологові горори? Страх блокує пологову діяльність. А от сприяє її відновленню відчуття безпеки, власної сили і спокою. Хороші слова для опису пологів, шановні творці масового контенту.
У червні-липні 2025 року «Гендер в деталях» в рамках проєкту Human Rights Academy 2.0 by Gender Stream за підтримки Center for Disaster Philanthropy реалізували проєкт «Ми були. Ми є. Ми будемо» — кампанію з підтримки ЛГБТ+ людей та надання видимості їхнім досягненням і щоденним викликам. Ми об’єднали ряд українських бізнесів навколо ідеї наскрізної підтримки. Це була спроба показати: прайд — це не лише марш або разова акція, це щоденність, і ЛГБТ+ люди існують, творять, воюють, кохають в цій щоденності, не маючи базових прав, як інші люди.
Чому саме ця ідея?
Назва і відповідно слоган «Ми були. Ми є. Ми будемо» став основою кампанії, адже він говорить про тяглість. ЛГБТ+ люди завжди були частиною української культури, історії та мистецтва. Так само вони творять українську історію сьогодні — на фронті, у бізнесі, у волонтерстві, поруч із усіма. Вони будуть у майбутньому, яке ми спільно будуємо.
У час війни, коли частину суспільства намагаються витіснити або маргіналізувати, важливо нагадати: видимість і підтримка — це не розкіш, це питання гідності й права на життя.
Як долучився бізнес?
До кампанії приєднались декілька українських бізнесів — і це було більше, ніж просто партнерство. У час, коли відкрита підтримка ЛГБТ+ людей в Україні все ще потребує сміливості, кожна з цих компаній зробили важливий крок: сказали своїм клієнтам «ви не самі».
Наприклад, разом із видавництвом «Лабораторія» ми розповідали про книги, які створюють простір для дослідження, у тому числі — себе. Видавництво «Лабораторія» послідовно підтримують ідеї рівності прав як в україномовних виданнях, так і в перекладах, тож добірка їхніх книг стала надзвичайно різноплановою. Серед інших можна згадати співпрацю із проєктом «Агенти крові», адже «Кров не про гендер, кров про життя», і разом з ними до Дня донора ми проаналізувати стереотипи та заборони на донацію для трансгендерних людей.
Усі ці дописи, добірки інформації і навіть лаконічні символічні публікації разом стали знаками безпеки та підтримки для ЛГБТ+ людей, які щодня шукають простір, де можна дихати вільно.
Що ми отримали?
Ця кампанія стала не лише кількома публікаціями чи добірками — вона стала символічним знаком часу. «Ми були. Ми є. Ми будемо» відгукнулося як у тих, хто належить до ЛГБТ+ людей, так і у тих, хто просто хоче бачити Україну відкритою і сильною. Люди впізнавали знайомі бренди й логотипи, і це викликало у них відчуття безпеки: якщо навіть бізнес наважується сказати це вголос, значить, ми рухаємося вперед.
У соцмережах кампанія отримала багато теплих слів — коментарів, повідомлень, реакцій. Для когось це було перше нагадування, що Прайд-місяць існує навіть під час війни. Для когось — несподіваний момент підтримки від улюбленої компанії. Для самих бізнесів це стало важливим досвідом: публічно заявити про солідарність, попри ризики і можливі хейтерські коментарі.
Такі кроки не завжди вимірюються цифрами охоплень чи статистикою тематичних продажів. Їхній справжній результат — у зміні атмосфери та ставлення, у відчутті, що ЛГБТ+ люди є видимими й бажаними у публічному просторі. І саме це є найбільшою цінністю: кампанія відкрила двері для розмови, яка ще вчора здавалася занадто ризикованою.
Розмова триває
Ми створили практичні інструменти, які залишаються й після завершення кампанії:
Брендбук із візуальними рекомендаціями, що допомагає бізнесам говорити про Прайд і ЛГБТ+ підтримку сучасною, стильною мовою, без кліше і банальностей, а також дозволяє об’єднати компанії в спільній комунікації. Саме в такій стилістиці були підготовлені всі наші спільнодописи. Ознайомитись із рекомендаціями можна за посиланням.
Текстовий брендбук, який дає готові покрокові рекомендації, як писати про ЛГБТ+ людей поважно і коректно, уникаючи стереотипів та образливих формулювань, а також демонструючи наскрізну підтримку. Це не просто набір порад, а своєрідна мапа тональності, яка дозволяє бізнесу приєднуватися до розмови впевнено й без страху зробити помилку. Ознайомитись із рекомендаціями можна за посиланням.
Загальна мапа дружніх бізнесів по Україні, де зібрані ті, хто вже сьогодні відкрито заявив: «Ми з вами». Ця мапа — більше, ніж перелік адрес книгарень чи інший магазинів. Це мережа безпечних просторів, які утворюють нову географію солідарності. Переглянути дружні бізнеси поруч можна за посиланням.
Таким чином, «Ми були. Ми є. Ми будемо» стало проєктом, який вийшов за межі Прайд-місяця. Він дав людям відчуття, що зміни можливі, що навіть кілька сміливих бізнесів можуть запустити суспільну дискусію. Ми не зупиняємося на цьому: брендбук, тексти та мапа залишаються інструментами, які працюватимуть далі, і доступні до постійного використання і у наступні роки, адже Прайд — це не дата в календарі, а цінність, яку ми втілюємо щодня.
Проєкт «Ми були. Ми є. Ми будемо» створено в рамках проєкту Human Rights Academy 2.0 by Gender Stream за підтримки Center For Disaster Philantropy. Зміст не обов’язково відображає погляди цих організацій.
Осмислюючи хронологічну ретроспективу й тривалу еволюцію українського жіночого руху, зазвичай згадують його визначних засновниць – Наталію Кобринську, Олену Пчілку, Софію Русову, Уляну Кравченко, Ольгу Кобилянську, а згодом Мілену Рудницьку, Олену Кисілевську, Костянтину Малицьку та інших. Водночас за лаштунками перших емансипаційних змагань українського жіноцтва стояла й вагома чоловіча передісторія та діяльна підтримка авторитетних «апологетів жіночої квестії».
Феміністичні ідеї Кобринської в Галичині вже мали своїх попередників серед чоловіків – Миколи Ганкевича, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Василя Полянського, Івана Франка, Володимира Шухевича. Проте ця чоловіча рецепція жіночого руху була ідеологічно маркована подекуди соціалістичними гаслами й залишалася концептуально неоформленою в суспільстві. Серед прихильників не було одностайности щодо суті жіночого питання та шляхів його реалізації.
Показовим є лист Франка до Михайла Павлика (бл. 10 жовтня 1879 р.), де він застерігає від виокремлення жіночого питання з інших суспільних проблем: «Ані питання жіноче у нас не визначується особливо різко з-поміж прочих питань, — противно, воно перед многими геть-геть уступає назад (господарство людове, школи і т. д.), ані тим, що ми говорили торік про жіноче питання, ми не помогли своїй справі, а противно, деякі з наших навіть людей кажуть, що ми тим пошкодили справі» [17: т. 48, с. 214]. Далі Франко висловлює переконання, що на світоглядний розвиток жіноцтва ефективніше впливати через точні науки, аніж через літературу побутового життя: «Вірте мені, що з жінок, особливо молодших, ви швидше поробите соціалісток при помочі фізіології та економічної теорії, ніж при помочі хоч би й як досадливих образів з жіночого життя» [17: т. 48, с. 215].
Попри обережні характеристики Івана Франка як профемініста — людини, яка поділяє феміністичні погляди, хоча й не належить до самого руху, в його життєтворчости та суспільній діяльности знаходимо чимало підтверджень щирої прихильности до ідей жіночої емансипації. Франко випереджав суспільні уявлення про роль жінки, обстоював потребу жіночої освіти, рівноправности, економічної незалежности, підтримував і наставляв початкуючих письменниць, активно взаємодіяв із відомими феміністками, трактував і популяризував жіноче питання в листуванні, публіцистиці, художніх творах. Як слушно зазначає Марта Госовська, Франка часто незаслужено маргіналізують у дискурсії українського фемінізму [4: 273]. Цікаво, що сам Франко терміном «фемінізм» не послуговувався, натомість активно вживав його семантичні варіанти: «жіноче питання», «жіноча справа», «емансипація», «рівнорядне становище», «рівноуправнення».
Обкладинка книжки Ірени Книш «Іван Франко та рівноправність жінки»
Про Франкову роль у започаткуванні й популяризації ідей українського жіночого руху в різних контекстах писали Лариса Бондар, Марта Богачевська-Хомяк, Марта Госовська, Ірена Книш, Богдан і Наталія Тихолози, Алла Швець, Катерина Шмега та інші. Осмислюючи профіль Франка-профемініста, в цій статті я спробую показати, як через власну творчість, громадську діяльність і співпрацю з діячками жіночого руху він наближав зародження українського фемінізму, впливав на концептуалізацію й поширення своїх ідей, з ким із відомих жінок найбільше співпрацював, які емансипаційні ідеї підтримував, а які критикував, наскільки Франкові погляди суголосні з сучасним розумінням фемінізму.
Ідеями жіночої емансипації Франко зацікавився в середині 1870-х років ще студентом Львівського університету, перебуваючи тоді на хвилі своїх соціалістичних захоплень. Про жіноче питання він не раз листовно дискутував із найближчим побратимом і таким самим прихильником рівноправности Михайлом Павликом, задумавши навіть спільно перекласти тогочасний популярний маніфест фемінізму Стюарта Мілля «Поневолення жінок». Прикметним у цьому плані є лист Михайла Павлика до Франка в травні 1877 року, в якому він напучував приятеля, аби той застеріг своїх знайомих сільських панянок від «підневільного заміжжя», натомість заохотив їх до інтелектуального розвитку літературної праці, збирання етнографічних матеріалів. «Яке ж то буде жіноче визволення, коли про нього будуть молотити язиками самі мужчини, і то тільки молоді, ще не одружені — якщо про себе не почнуть дбати вже самі панночки, щоб потім їхні чоловіки не мусіли навіть у словах про емансипацію замовчати, як усі будуть мати перед собою не вперту собі рівну людину, але бездушну ляльку, з якою можна все зробити», — нарікав Павлик на недостатнє усвідомлення молодими паннами власної особовости, які звикли в усьому «потакати мужчинам», не виявляючи «ні свого імени, ні погляду, ні волі, ні роботи, нічого в світі» [5: 74–75].
З раннього дитинства Франко виніс високий пієтет і повагу до жінки, що згодом трактував як одну з ознак національної ментальности. В своїх художніх споминах «У столярні», спостерігаючи за родинами дрогобицьких ремісників, письменник відзначив помітну «духову перевагу над мужами» жінок, які завдяки своєму хистові провадити домашнє ґаздівство, виховувати дітей, вести справи чоловіків поступово «набирають тих прикмет, що роблять їх верховідцями в домі». Франко згадував: «Я виніс враження, що жінки в цих родинах займають, коли не верховодне, то бодай рівнорядне становище з чоловіками, визначаються інтелігенцією й енергією, а наді все вертким та невтомленим язиком» [17: т. 21, с. 182–183].
Ольга Рошкевич
Важливі засновки феміністичних ідей у дусі позитивістичного світогляду й модерних на той час ідей жіночої рівноправности Стюарта Мілля прострумовують у Франковому листуванні з його нареченою Ольгою Рошкевич. Властиво, згаданий його лист від 20 вересня 1878 року сприймається не як любовне послання, а радше як ґрунтовна антропологічна й соціологічна студія, в якій молодий Франко свідомо маніфестує ідею соціальної та гендерної рівноправности в поглядах на взаємини чоловіка та жінки, інституцію подружжя, ідеал жінки: «Я признаю для женщини право і обов’язок зовсім рівного розвою і становища в суспільності, як і для мужчини» [17: т. 48, с. 116]. В цьому самому контексті він представляв Ользі Рошкевич свою візію новочасної ідеальної жінки: «Ідеал мій є женщина в повнім значенні слова, женщина — чоловік [тобто людина. — А.Ш.], женщина – мисляча, розумна, чесна і переконана…, а впрочім, до того ідеалу загального додати ще лишень женщину люблячу, гарячу, сердечну, щиру — і се ввесь мій ідеал» (лист до О. Рошкевич від 28 грудня 1878 р.) [17: т. 48, с. 134].
Цікаво, що орієнтовно в той самий час, наприкінці 1870-х років, Франко виношував ідею формування в Галичині, зокрема у Львові, дієвого жіночого осередку, який би став у авангарді новочасних емансипаційних рухів, як це було, за його спостереженнями, в знаменитих політично-літературних салонах Франції, коли «історичні славні кружки людей творилися довкола геніальних женщин: мадам Роллан, Рекам’є, Сталь і др.» [17: т. 48, c. 132]. Захоплений новими течіями у Європі, Франко з побратимами ініціював проєкт майбутнього жіночого осередку ідейних однодумниць, щоправда, бідкаючись, що поки «в нас нема женщин, перейнятих нашою думкою, живучих у Львові» [17: т. 48, c. 132]. Утім Франкова ідея створити жіноче товариство зреалізується щойно через шість років, у грудні 1884-го, коли за його істотного організаційного сприяння і медійного супроводу в Станіславові постало «Товариство руських женщин».
Франкова студія «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883) — одна з перших праць в історії жіночого питання
Обкладинка видання «Жіноча неволя в руських піснях народних»
Цією студією Франко фактично заклав основи нового підходу до осмислення жіночої проблематики в широкому соціально-економічному та звичаєвому зрізі, що згодом засадничо виявиться в настановах жіночого руху та сприятиме формуванню феміністичної думки в українській культурі. Уже в першому реченні цієї праці Франко наголошує, що «мірою культурності всякого народу може служити то, як той народ обходиться з жінками». А далі, стверджуючи, що «русько-український народ після сеї міри покажеться високо культурним у відношенні до других сусідніх народів» [17: т. 26, с. 210], Франко акцентує на тому, що повага до жінки, її рівноправне становище в родині та суспільстві є не лише моральною, а й цивілізаційною цінністю, яка вирізняє українців з-поміж інших національних спільнот. Така позиція Франка є важливою для розуміння його профеміністичних поглядів.
Базуючись на мотивах народних пісень, які образно називає «жіночими невольничими псальмами», Франко аналізує різноманітні форми поневолення жінки: примусове заміжжя, знущання свекрухи, страждання поруч із нелюбом чи чоловіком-п’яницею. Водночас, як проникливий соціолог і економіст, він прагне знайти глибинні суспільні причини «жіночої недолі» та, спираючись на позитивістичні теорії, доходить висновку, що «її викликує не що друге, як тиск поганих обставин економічних на життя родинне» [17: т. 26, с. 244–245]. Саме тому дослідник висловив сподівання, що з послабленням соціального й економічного гніту жінки зможуть вільно розвиватися разом із поступом усього народу.
У цій праці, написаній за рік до офіційного створення першої жіночої організації, Франко вже передбачив симптоми новітніх емансипаційних зрушень у суспільстві: «Доля нашого жіноцтва стоїть тепер на переломі» [17: т. 26, с. 211]. Заснування 8 грудня 1884 року «Товариства руських женщин» і стало саме цим суспільним переломом, який маніфестував появу нової жіночої спільноти.
Знайомство Франка з Наталією Кобринською
Наталія Кобринська
Знайомство Франка з Наталією Кобринською стало подією, що мала визначальний вплив на історію українського жіночого руху та заклала підґрунтя для їхньої подальшої тісної співпраці. Обмінявшись до того кількома листами, Франко з Кобринською запізналися 7 серпня 1884 року на вічі українських студентів у Коломиї, яке відбувалося в межах мандрівки української молоді селами Підгір’я. Саме на цьому вічі жіноче питання набуло чи не першого публічного розголосу в Галичині у виступах учительок Емілії Ничай та Анни Підляшецької, а також відомого члена студентського товариства «Січ» Василя Полянського. Натхненний цими ідеями, Франко опублікував інформаційний звіт про коломийське віче, заявивши про потужну активізацію галицького жіноцтва: «Серед галицько-руської суспільности прокинувся вже той самий поступовий рух, що на заході Европи покликає жіноцтво нарівні з мужчинами в перші ряди борців за людське добро, за просвіту й за народні права… Швидко наша Русь може надіятися, що й в руських жінках найде собі дуже сильну й тривалу підпору» [5: 120].
Роль Франка в заснуванні «Товариства руських женщин»
Надалі Франко всіляко сприяв створенню першої жіночої організації в Станіславові – «Товариства руських женщин». Як згадувала Кобринська, «З мужчин інтересувався Товариством найбільше Франко» [6: 322]. Як тогочасний кореспондент львівської газети «Діло», він забезпечив цій події потужний медійний супровід: опублікував статут станіславівського товариства, анонсував та звітував про перші його збори, зумисне дбаючи про публічність та масштабність цього заходу, а згодом надрукував вітальну промову Кобринської, виголошену на установчих зборах товариства (Діло. 1884, № 148, с. 1–2; 1885, № 4). Такі дописи посилювали суспільний резонанс події.
В анонсі перших зборів «Товариства руських женщин» Франко патетично відзначав суспільну важливість жіночої консолідації й активізму: «Єсть се правда, стверджена многими і очевидними доказами, що тілько той народ здужає оснувати тривале і повне життя національне, у котрого женщини перейняті свідомостею і ідеалами того життя… Годі в наших часах заперечити великого і важного впливу женщин на загальний хід людської мислі і праці» (Діло. 1884. № 134).
Від часу заснування «Товариства руських женщин» за активної підтримки й присутности на цьому заході Франка його сучасники й біографи ведуть початок ще однієї культурно-громадської віхи письменникового життєпису — участі в зародженні жіночого руху в Галичині. Мав рацію Іван Куровець, коли писав, що Франко «палкими дискусіями дав почин до емансипаційного руху серед нашого жіноцтва» [11: 98].
Саме завдяки Франковим пресрелізам тепер вдається реконструювати, як відбувалися перші установчі збори товариства. У вщерть заповненій головній залі станіславівського товариства «Руська бесіда» зібралися жінки з різних місць Галичини: «Виділи ми там обіч молоденьких красавиць, також поважні віком і жизненним досвідом пані, з молодим жаром і невигасною щиростею принимаючих участь в здвигненню нового діла» (Діло. 1884. № 134). «Також мужчини з другої кімнати через отворені двері прислухувались ходові нарад» (Діло. 1884. № 138). Загалом за офіційними даними до організації тоді зареєструвалися 95 членкинь, а протягом першого року діяльности товариства їх кількість становила 125. У «жіночій» залі з чоловіків був присутній тоді лише Франко, маючи місію зачитати 37 вітальних телеграм на адресу «Товариства руських женщин». Як поет, він також урочисто привітав новозасновану жіночу інституцію власною поетичною присвятою «Женщина (алегорія на привітання товариства “Руських женщин” у Станіславові)». Зокрема, там були такі слова:
З богині женщину зроблю, людину,
І з п’єдесталу божества зіпхну.
Зате у груди серце дам любляче
І в мозок вложу думку запальну.
Хай чоловік її своєю баче,
У всьому рівною собі, і к ній
Не молиться, та не клене й не плаче.
Нехай вона по стежці життьовій
Іде з ним спільно, думає і вчиться,
Учасниця всіх трудів, втіх, надій [т. 3, с. 266–267].
Іван Франко та нова генерація українських письменниць
Головною настановою «Товариства руських женщин» стала ідея «розбудження жіночого духа через літературу», як це декларувала в своїй програмовій промові Наталія Кобринська, прагнувши в такий спосіб об’єднати все свідоме «жіноцтво під стяг літератури задля пояснення і поєднання думок» [7: 299]. В умовах української бездержавности, коли мовчала преса і парламентаризм, політично розділене кордонами двох імперій українське жіноцтво єдналося за допомоги літератури. З іншого боку, письмо ставало для жінки формою самовиявлення власної суб’єктности й набуттям самостійного голосу, з чого почалася тягла літературна традиція та з’явилися нові імена літераторок.
Саме Іван Франко вплинув на формування цілої генерації українських письменниць, утверджуючи думку про вагомість та актуальність жіночої літературної праці як однієї з форм емансипації. Показовими з цього погляду є його ранні листи до Ольги Рошкевич, де він висловлював переконання, що літературна праця «щонайбільше веде з собою свободи, розвою думки, незалежності, вона для женщини отвирає далеко ширше, краще і надійніше поле до самостійного життя, як усякий другий заробок, усякий другий уряд, до котрого вони тепер бувають допущені. Се немала річ…» [17: т. 48, с. 134] (лист до Ольги 26 грудня 1878 р.). Франкова думка була надзвичайно прогресивною як на той час, визнаючи не лише право жінки на творчість, а й підкреслюючи роль літературної діяльности для її особистісного розвитку та суспільного визнання. Ба більше, Франко наводить приклади європейського досвіду літературної заангажованости жінок, своєрідної моди на письмо в Англії, Франції, Німеччині, де освічені жінки масово «кидаються на поле літературне, і рідко котра з них не вспіває добитися поважного місця в сучасній літературі» [17: т. 48, с. 134]. На його думку, факт жіночої присутности в літературному процесі був важливим кроком до емансипації. Притім Франко зауважив, що «роботи тих, голосних на всю Європу женщин, дуже плохі, не раз такі плохі, що ми не друкували б щось подібного, і що всі майже женщини-писательки на Заході (з винятком хіба Уйди, Джордж Еліота, Жорж Занда) — таланти дуже невеликі» [17: т. 48, с. 134]. Тому й був переконаний, що українські жінки мають усі шанси не лише досягти рівня європейських письменниць, а й перевершити їх завдяки глибшому знанню народного життя, серйозному ставленню до тем і простоті стилю. Така Франкова позиція щодо жіночої літературної праці була не просто підтримкою початкуючих письменниць, а цілісною програмою розширення прав і можливостей жінок у суспільстві: «Ось чому я думаю, що писательство для нинішньої женщини образованої — єдиний заробок, котрий при тім запевнює їй поважане ім’я, узнання в товаристві і не робить її невільницею» [17: т. 48, с. 134].
Франкове творче наставництво і приклад стали потужним стимулом для багатьох жінок сміливо заявляти про себе в літературі та суспільному житті. Як згадував його сучасник, Франко «підготовляв лектурою тодішнє жіноцтво, підготовляв і учив їх писати, виправляв їх перші твори й виробляв їх письменницький хист» [11: 98]. Якщо говорити про становлення жіночого письма, то воно значною мірою розвинулося саме завдяки тісним зв’язкам Франка з початкуючими літераторками. Часто ці стосунки виходили за межі суто творчих і набували особистісного, навіть інтимного характеру, переростаючи в захоплення та інспіруючи мотиви творчости. Яскравим прикладом були Франкові взаємини з Уляною Кравченко, яка під його впливом стала першою в Галичині поеткою — авторкою збірки поезій Prima vera, виданої за сприяння Франка.
Уляна Кравченко
Климентина Попович
Олеся Бажанська
Христя Алчевська
Окрім Уляни Кравченко, в силовому полі Франкового наставництва формувалися інші відомі письменниці: Наталія Кобринська, Євгенія Бохенська, Климентина Попович, Олеся Бажанська, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Олена Сіменович (Кисілевська), Анна Павлик, Христя Алчевська. Саме появу молодих літературних талантів Франко вважав «доказом росту національної сили» [17: т. 41, с. 501] й розбудженням нового суспільного руху. Без його літературного менторства становлення українського жіночого письменництва було б неможливим у такому масштабі та розмаїтті.
До того ж жіноче письмо завжди перебувало в полі зору Франка, його літературно-критичних зацікавлень, що відобразилося в низці його рецензій, відгуків і принагідних згадок про творчість українських та європейських письменниць. Передусім Лесі Українки, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, Олени Пчілки, Наталії Кобринської, Христі Алчевської, Марії Бартус, Ґабріели Запольської, Гелени-Яніни Рогозінської, Марії Конопніцької.
Кеті Шірмахер
Письменник завжди з неабиякою цікавістю стежив за розвитком жіночого руху в Європі, аналізував його національний характер і вивчав досвід інших країн. 1898 року переклав та опублікував популярну на той час статтю відомої німецької письменниці, журналістки й феміністки Кеті Шірмахер «Жіночий рух у Франції і в Німеччині» (Літературно-науковий вістник. 1898. Т. 3. Кн. 8/9. С. 136–144) одразу ж після її виходу в багатьох авторитетних виданнях Швейцарії, Німеччини та Франції. Мабуть, розуміючи перепони доволі складного поширення емансипаційних ідей у Галичині, Франко зацікавився цією працею, щоби показати європейський досвід, новочасні напрями і стратегії феміністичного руху як своєрідний орієнтир для діяльности українського жіноцтва.
Натхненник і неформальний редактор альманаху «Перший вінок»
Олена Пчілка і Наталія Кобринська
Однак чи не найбільше причетність Франка до становлення жіночого письма спостерігається в історії альманаху «Перший вінок». Попри те що на титулі цього видання були зазначені лише прізвища обох редакторок і меценаток — Олени Пчілки від Наддніпрянщини та Наталії Кобринської від Галичини, усім видавничим процесом, по суті, керував Іван Франко, допомагаючи цьому проєкту «і радою, і ділом, і матеріалами» (лист Кобринської до Франка від 5 вересня 1885 р.) [1: ф. 3, № 1603, арк. 642]. Про свою роль як редактора Франко зізнався дещо пізніше, зауваживши: «під моєю редакцією вийшов у Львові “Перший вінок, жіночий альманах”…» [17: т. 41, с. 453].
Обкладинка альманаху «Перший вінок»
Роль Франка у «Першому вінку» була вирішальною на всіх етапах його видавничої історії — від укладання плану й структури, посередництва в доборі автури, контактування з дописувачками з Галичини та Наддніпрянщини, безпосередньої редакторської діяльности, згодом коректури й аж до важливої участи в популяризації книжки у численних публікаціях, зокрема польській періодиці, а також у розповсюдженні збірника. На думку Уляни Кравченко, саме він забезпечив збірникові гідну суспільну репрезентацію: «Що альманах зложений спільними силами галичанок і наддніпрянок – це заслуга І. Франка» [9: 4]. Особливо інтенсивно він працював над альманахом на останньому етапі, лагодячи його до друку, в той час як Кобринська перебувала на навчанні в Цюріху.
Попри роль нетитульного редактора, Франко активно долучався до складного комунікативного процесу між авторками альманаху. Як згадував його сучасник Денис Лукіянович, «важка, безплатна та безіменна була Франкова праця. Одинокою заплатою для великого, жертвенного громадянина була свідомість, що він поміг важній громадянській справі» [14: 2–3].
Разом із тим під прискіпливе, принципове редагування Франка потрапили в альманасі тексти чи не всіх авторок, зокрема й офіційних редакторок Наталії Кобринської та Олени Пчілки. Відомо, що саме Франко забракував нарис Кобринської «Учителька», запропонувавши написати власні «Спогади учительки» досвідченій педагогині Уляні Кравченко. Щоправда, і цей текст не ввійшов до альманаху через надто великий обсяг збірника. Доволі непроста видавнича історія склалася з публікацією в «Першому вінку» повісти Олени Пчілки «Товаришки», яку Франко скоротив на третину, спричинивши обурення авторки: «Яке гірке розчарування: власне, “Товаришки” зостались порізані Вами (навіть не спільничкою, панею Кобринською) в такій мірі, як ще ніколи не різала мого писання й російська цензура!» [1: ф. 3, од. зб. 1602. арк. 83–85].
Саме Франка багато сучасників вважають причетним до неучасті в альманасі Ольги Кобилянської, підозрюючи, що саме він на останньому етапі підготування збірника вилучив з нього текст буковинки. Зрештою, згодом про це зізнався й він сам, пояснюючи, що відхилив твір Кобилянської через його «солодкаво сентиментальний, марлітівський стиль» [17: т. 37, с. 413–414].
Докладніше про це читайте в статті Алли Швець [20].
Чому Франко не підтримав ідею видання «Другого альманаху»
Очевидно, що внаслідок тривалого й виснажливого видавничого процесу «Першого вінка» Франко згодом відмовився підтримати ідею продовження альманахової традиції у форматі «Другого вінка». Натомість заохочував жіноцтво обрати «середній шлях» між альманахом і газетою — тобто видавати журнал, обґрунтувавши свої міркування в статті «Альманах чи газета» (Народ. 1891, № 22, с. 304). Франкові вдалося переконати в цьому і наддніпрянських, і галицьких авторок, навіть почати спільно готувати до друку новий журнал «Рівність», щоправда, вже без Кобринської.
«Відчепитися від усіх галичанок Вам не удасться»: як галичанки сприйняли Франкове одруження з Ольгою Хоружинською
Подружжя Франків
На тлі інтенсивних редакторських і видавничих перипетій із «Першим вінком» у особистому житті Івана Франка відбулася визначна подія: в травні 1886 року в Києві він одружився з випускницею вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською та привіз молоду дружину до Львова. Ця несподівана звістка, як і факт Франкового одруження поза Галичиною, стала для його знайомих галичанок і літературних посестер справжньою сенсацією з огляду на всі його попередні динамічні love stories і пошуки життєвої спільниці у взаєминах з Ольгою Білинською, Уляною Кравченко, Анною Павлик, Климентиною Попович, Юзефою Дзвонковською. Здається, з найближчого жіночого кола Франкових літературних протеже лише із вдовою Наталею Кобринською в нього не було «ніколи навіть тіни личних відносин», попри те вони дуже «сильно разом держали», як зізналася сама Кобринська (в листі до М. Павлика від 17 грудня 1888 р.) [12]. Хоча і її факт Франкового одруження таки заскочив.
Кобринська першою з галичанок привітала приятеля з цією подією (в листі від 3 червня 1886 р.), іронічно дорікнувши за надмірну конспіративність: «Повинна Вам гратулювати, але не буду, бо чи ж давні знакомі не заслуговали собі на те, аби-сте були уважали за відповідне повідомити, що дня того а того, женюся з тов а тов? Може, Ви думали тим чином відчепитися від усіх галичанок, але Вам то не удасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша амбіція, то ж ми не перестанемо над тим працювати, щоби борше чи пізніше віддане Вам було неограничене проводирство в нашій літературі, та просимо Вашу жінку до нас прилучитися» [1: ф. 3, № 1608, арк. 341].
Виправдовуючись перед приятелькою через утаємничення свого одруження, Франко так само жартівливо пояснив, що не збирався «відриватися і відкараскуватися від галичан і від галичанок», і «як був, так і надальше хочу бути добрим товаришем і добрим другом і готов по змозі служити їм усім» [17: т. 49, с. 65]. Ба більше, задля введення молодої дружини в галицьке жіноче товариство попросив приятельку прийняти їх до себе на гостину. На Зелені свята Франки приїхали до Болехова, а потім ще не раз усім сімейством вчащали сюди на літні ферії. До речі, Кобринська була хрещеною матір’ю Франкового первістка Андрія. Франкова дружина також охоче переймала ідейні віяння своєї куми. Якось в одному з листів до чоловіка з Болехова влітку 1888 року Ольга Франко розповідала: «Ми с Кобринской рождаємо о жіночім вопросі, но ти не бійся, я завше терпеливо буду відноситись до своїх обов’язків» [18: 167].
Франкова критика проєкту Кобринської «Наша доля»
Не вельми прихильно Франко сприйняв і нову видавничу ініціативу Кобринської — проєкт «Жіноча бібліотека», який вийшов трьома книгами під назвою «Наша доля» (Стрий, 1893, Львів, 1895, 1896).
Видання «Наша доля»
На першу з книг Франко відгукнувся рецензією в журналі «Житє і слово» (1894, т. 1, кн. 2, с. 36–38). Хоч і висловив підтримку емансипаційним заходам Кобринської, солідаризуючись «з її поглядами і з тою діяльністю, яку вона розвиває для їх осущення» [17: т. 29, с. 203], але вважав, що своєю художньою творчістю вона би більше прислужилася жіночій справі, ніж публіцистикою. Серед істотних зауваг у Франковій рецензії на «Нашу долю» були й такі: невдало підібрана лектура для жінок, яку у вигляді невеликих оглядів популярних німецьких книжок (Ніцше, Гауптмана, Ібсена) представив М. Дамян (псевдонім Вацлава Морачевського), а також недосконалий технічний бік видання — обкладинка, друк, коректура, мовленнєві помилки. У пізніших своїх відгуках на «Нашу долю» Франко зауважив, що вона «не станула на тій самій висоті», що колись “Перший вінок”»[17: т. 41, с. 455]. Ба більше, Франко не лише критично оцінив згадане трикнижжя, але, попри прохання Кобринської, відмовився подавати свої матеріали до цього видання.
Іван Франко в полеміці з Кобринською про «вільну любов»
У середині 1890-х років між Франком, Михайлом Павликом і Наталією Кобринською неочікувано спалахнула гостра дискусія довкола теми «вільної любови». І якщо спочатку Кобринська була прихильницею ідей Русько-української радикальної партії, яку 1890 року у Львові заснували Павлик і Франко, навіть знаходила в ній надійне партійне опертя для ідей жіночого руху, публікувалася в спеціально створеній рубриці «Жіноча справа» в радикальному часописі «Народ», то поступово в неї виникали розходження з політикою радикалів. Вони, на думку Кобринської, хотіли взяти під контроль увесь жіночий рух. Істотним розходженням між ними стала тема «вільної любови», перерісши в гостру дискусію. Приводом слугували висловлювання Кобринської в листі до Омеляна Огоновського, який він опублікував у біографічному огляді про письменницю: «Радикали ставлять її [вільну любов. — А.Ш.] яко майже одиноку ціль емансипації жіночої, наколи я ніколи того питання не підношу, а перше хотіла би вибороти економічну незалежність жінки від мужчини»; «і після мене говорити тепер жінці про вільну любов, значить ще більше її понизити і зробити іграшкою мужчини» [15: 77]. Ця дражлива фраза загострила стосунки Кобринської не лише з Франком, а й з Павликом і Драгомановим та ледь не переросла в запекле протистояння на сторінках «Народу» та «Зорі». Павлик, попри все, хотів вивести цю дискусію на публічний рівень і планував разом із Франком відкрито спростувати закиди Кобринської на сторінках «Зорі» й «Народу». Спочатку Франко підготував нотатку з іронічною критикою поглядів Кобринської, додавши її до Павликової статті «Радикали і д[обродійка] Наталія Кобринська», яка призначалася для друку в «Зорі». У гострій Франковій нотатці містяться не зовсім коректні висловлювання про жіноче кокетство, за яке Кобринська дорікала радикалам. Ба більше, Франко також убачав вияви кокетства в словах самої Кобринської про її молодечі захоплення: «Чудно трохи чути такий докір з уст тої самої пані Кобринської, котра в тій же біографії каже про себе, що в пору своїх консервативних поглядів займалася “студіованнєм журналів моди та движеннєм свого власного тіла”. А втім кокетерія кокетерії нерівна» [2: 114]. Та згодом Франко, усвідомивши, мабуть, що зайшов занадто далеко в своїх відвертих шпилькуваннях Кобринської та не бажаючи зчиняти газетний скандал з цього непорозуміння, порадив Павликові (у листі від 1 квіт. 1893 р.) відступити від попереднього плану: «Я був би за тим, щоб дати спокій цілій тій справі і не рушити її в “Народі” (є ж деякі важніші справи)» [17: т. 49, с. 389]. Зрештою, ні в «Зорі», ні в «Народі» спростування Франка так і не з’явилося. Павлик таки прислухався до його порад, хоча й нарікав, що «Франкові байдужа честь товаришів» (лист до Драгоманова від 22 квітня 1893 р.) [16: 199–200].
Докладніше про перебіг дискусії про «вільну любов» читайте в монографії Алли Швець [19: 308–312].
Як жіноцтво вітало Франка з 25-літнім ювілеєм творчої діяльности
Франко був одним із перших, хто системно порушував жіноче питання в українському контексті, тож не дивно, що його сучасник писав: «Наталія Кобринська й інші передові жінки тих часів — це духові діти Франка» [11: 98].
Показовим стало відзначення 25-літнього ювілею літературної діяльности Івана Франка 30 жовтня 1898 року у Львові. Про цей захід цікаво згадувала Уляна Кравченко: «А був це торжественний день ювілею Івана Франка в році 1898. Серед наших зірок, побіч Наталі Кобринської, явилася на ювілейнім святі авторка “Царівни” — Ольга Кобилянська і авторка “Золотого серця” — Євгенія Ярошинська» [10: 4]. Під час «святочних вечорниць» Наталія Кобринська, вітаючи ювіляра від імені всього жіноцтва, особливо наголосила на ролі Івана Франка як активного натхненника жіночого руху та автора, який у своїй творчости створив цілу галерею жіночих образів. Звертаючись до типології цих образів, Кобринська виокремила найяскравіші та найбільш новаторські з них: «упавші», як героїня оповідання «Між добрими людьми»; «невільниця подружнього життя» (Анна з «Украденого щастя»); «дуже освічена, а через те більше чутлива на свою залежність від батьків» (Ганя з повісті «На дні»); «новий тип жінки-емансипантки» («Маніпулянтка»); амбівалентний образ Анелі Ангарович, «поставленої між дві суперечності: найнижчої деморалізації і ніби високої моральності» («Для домашнього огнища») [ЛНВ, 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123]. Цей перелік творів Франка можна доповнити романами «Перехресні стежки», «Великий шум», «Основи суспільності», «Лель і Полель», драматичним образком «Чи вдуріла», поетичним образком «Баба Митриха» та низкою інших.
Свою візію жіночого руху як досвіду гуртування, солідарности та спільної праці Франко розвинув у сатиричній поемі «Вандрівка русина з Бідою»:
В Болехові баталія,
Там Кобринська Наталія
В величезний будинок
Всіх зібрала русинок.
Одна варить, друга місить,
Третя хлопські діти тішить,
Ті годують маленьких,
А ті миють пеленки.
А Натальця з старшенькими,
Пильно держить школу з ними,
Учить хлопців і дівчат,
Як з Бідою воювать.
Каже русин: “Щасть вам Боже!
Оце справді, діло гоже!
Вперве бачу не в жарті,
Що й попівни щось варті!” [17: т. 1, с. 134].
Зображуючи в творі Кобринську організаторкою, яка об’єднує навколо себе русинок задля спільної роботи, Франко підкреслює важливість колективних зусиль жінок у подоланні соціальних проблем.
Кобринська 1880-ті
Сама ж Кобринська на честь його 25-літнього творчого ювілею сказала: «Автор, що впровадив в нашу літературу такі жіночі типи, автор розвідки про жіночу неволю, писатель, що не раз подав руку жіночим змаганням до самостійності, заслуговує вповні на признання і вдячність того жіноцтва» [8, 325].
Франко як аналітик жіночого руху
Іван Франко був не лише прихильником і популяризатором емансипації, а й прагнув виявити чинники, що перешкоджали успіху. Серед них називав відсутність систематичної праці, «відповідно приготованого ґрунту», «рідної традиції», інертність загалу жіноцтва: «Певна річ, наше жіноцтво не було ще настільки вироблене, свідоме і самостійне, щоб могло вести якийсь систематичний рух» [17: т. 41, с. 502]. Водночас, спостерігаючи за розвитком жіночого питання, Франко розглядав його в одному контексті з загальними суспільними й національними процесами, наголошуючи на суспільній «вазі жіноцтва в розвої національної свідомості і національної літератури» [17: т. 41, 502]. Був переконаний, що саме жінки можуть стати рушіями позитивних змін, а в жіночому русі бачив не лише соціальний, а й глибоко національний потенціал.
Іван Франко посідає особливе місце в історії українського феміністичного дискурсу, оскільки його діяльність і творчість значною мірою сприяли формуванню гендерної чутливости в національній літературі та суспільній думці. Його аналітичний підхід до проблем жіночого руху вирізнявся глибиною та об’єктивністю. У своїх художніх творах Франко створив складні й психологічно місткі жіночі образи, які виходили за межі традиційних патріархальних стереотипів, репрезентуючи нову модель жіночої суб’єктности в українській культурі. Важливою є його роль як наставника й промоутера жіночого руху, виховника цілої генерації талановитих письменниць. Франко підтримував визначних діячок, сприяв їхній творчій і громадській активності та самореалізації, гуртував жіноцтво, здобувши серед нього беззаперечний авторитет. Отже, Франко виступав і як активний учасник жіночого руху, і як популяризатор феміністичних ідей, а його діяльність стала важливим чинником у формуванні нової ролі жінки в українському суспільстві та культурі.
1. Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. В тексті при посиланні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.
2. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114
3. Возняк М. Кобринська, «вільна любов» і радикали (участь Франка в спростуванні Павлика) // Українське літературознавство. 1970. Вип. 10. 114
4. Госовська М. На марґінесах: І. Франко в українському феміністичному дискурсі // Парадигма. 2013. Вип. 7. С. 273–283.
5. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки: у 100-річчя з дня народин. Вінніпег, 1956
6. Кобринська Н. Автобіографія // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
7. Кобринська Н. Про первісну ціль товариства руських жінок в Станіславові, зав’язаного 1884 р. // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
8. Кобринська Н. Промова Наталії Кобринської на ювілеї 25-літньої літературної діяльності Івана Франка у 1898 році // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980.
9. Кравченко У. Новим шляхом // Нова хата. 1937. № 13. С. 3–4.
10. Кравченко У. Уривки спогадів // Жіноча доля. Коломия, 1930.
11. Куровець І. Іван Франко в моїх згадках // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вст. ст. М. І. Гнатюка. Вид. 2-ге. Львів: Каменяр, 2011. С. 92–98.
12. Лист Н. Кобринської до М. Павлика // Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ). Ф. 663, оп. 1, од. зб. 219, арк. 12
13. Літературно-науковий вісник. 1898, т. 4, кн. 11, с. 122‒123.
14. Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання // Жінка. 1936. Ч. 11/12. С. 2–3.
15. Огоновський О. Історія літератури руської. Період новий. Б. Проза. Наталія Кобринська // Зоря. 1893. № 4. С. 7–9.
16. Павлик М. Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876–1895). Т. 7. Чернівці, 1911.
17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976–1986. У тексті зазначаємо том і сторінку.
18. Чернишенко Л. Листи Ольги Хоружинської до Івана Франка // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2001. Вип. 2. С. 145–207.
19. Швець А. Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. Львів, 2018. 752 с.
20. Швець А. Іван Франко за лаштунками «Першого вінка», або Десять контроверз видавничої історії альманаху. Слово і Час, 2023. № 2. С. 69–88.
Ескалація війни і повномасштабне вторгнення рф в Україну внесли корективи в повсякдення кожної і кожного з нас. Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми змушені швидко перебудувати свої плани, буденну діяльність і звичний світогляд.
Громадські об’єднання, феміністичні організації, спільноти, що займаються питаннями ЛГБТ+, — це люди, які постійно протидіють насиллю, нерівності й дискримінації. Війна посилила ці моменти, виявивши нові перешкоди, сформувавши нові виклики. Ми поспілкувалися з українськими феміністичними та ЛГБТ+ організаціями і розповідаємо, чим вони займаються нині та як їм можна допомогти.
«Феміністична майстерня»
Захід України став притулком для багатьох людей. Евакуаційні потяги долали тисячі кілометрів і перевозили найвразливіші категорії населення, рятуючи людей від постійних вибухів і ракетних атак. Гостинний Львів, що зазвичай асоціюється зі старими будівлями й просякнутою ароматом кави площею Ринок, у війну ніби весь зосередився на вокзалі. Сюди приїздили зі сходу країни, звідси виїжджали до Польщі, тут зустрічали гарячою їжею волонтери.
Саме у Львові з 2014 року існує «Феміністична майстерня». Нині громадська організація, яка ініціювала й активізувала формування феміністичної спільноти у Львові, відома багатьом. У мирний час дівчата вели просвітницьку діяльність серед тинейджерів/-ок, знімали відеоблог, організовували фемшколи.
Ще 2019 року «Феміністична майстерня» почала діалог про складність сприйняття мілітаризації крізь фемоптику. Проєкт «(не) на часі» аналізував і критикував різні форми насилля та можливості протидіяти йому в умовах тотальної мілітаризації. Тепер це так само актуально, активістки зосередилися на безпосередній допомозі жінкам із дітьми, літнім жінкам, долучилися до інформаційної війни. Передусім треба забезпечити житлом жінок, котрі опинилися в скрутній ситуації, а також фемактивісток, змушених евакуюватися у Львів. Знайти житло одразу й на довгий час дуже складно, місто переповнено, але дівчата створили фемквартиру, де можна безкоштовно проживати до пів року.
Іванка — одна з волонтерок, які недавно приєдналися до команди, — допомагає доглядати за дітьми. Жінкам психологічно важко приділяти дітям достатньо уваги і при цьому не бути в постійній напрузі. Крім того, їм доводиться вирішувати купу проблем, які з’являються при переселенні, — пошук житла, роботи, оформлення довідок та гуманітарної допомоги. Усе це набагато легше робити, коли є на кого залишити дитину, з якою тим часом поспілкуються, пограються, позаймаються.
У полі уваги дівчат також літні жінки, теж дуже вразлива категорія з обмеженими можливостями. Вік поступово дається взнаки: обмежені пропозиції роботи, якщо вони взагалі є, проблеми зі здоров’ям, як наслідок — потреба в медикаментах і догляді. Літні люди фізично не можуть вистояти довгу чергу за гуманітарною допомогою тощо, тому скооперувавшись, організували забезпечення їх необхідними продуктами. Крім харчів, це ще допомога в побуті, якщо хтось цього потребує, налагодження зв’язків, емоційна підтримка.
Така активна діяльність вимагає постійного підкріплення. Якщо ви хочете долучитись як волонтер/-ка, напишіть про це команді. Задонатити на підтримку проєктів та організації гуманітарної допомоги можна за посиланням.
«Жіночі перспективи»
Ще одна команда, яка з моменту заснування веде діяльність у Львові, — «Жіночі перспективи». Зареєстрована ще 1998 року, вона стала однією з перших феморганізацій України. За період роботи реалізовано понад 30 проєктів, надано допомоги більше як 5 тисячам людей. Пріоритетні напрями діяльности — гендерна рівність, протидія домашньому насильству й торгівлі людьми, підтримка жіночих і правозахисних організацій. З початком повномасштабної війни пріоритети не змінилися, змінилися форми їхнього прояву й організації.
Майже одразу команда знайшла велике приміщення, яке їм передали в користування власники бізнесу. Типовий офісний центр перетворився на притулок для жінок і дітей. Тут люди могли перечекати ніч перед дорогою далі або залишитися на довший час: отримати медикаменти і їжу, психологічну консультацію (для дорослих і дітей). Важливо відзначити, що для дітей існує окрема опція — з ними проводять заняття з неформальної освіти. Команда усвідомлює, що велика кількість людей в одному місці — це важко не лише для них, а й для самих людей. Тому їх переспрямовують у безпечні регіони України, не так густозаселені, як Львів, організовують для них трансфер у притулок для внутрішньо переміщених осіб.
Війна триває, кількість притулків з часом зменшується, дедалі важче знайти гуманітарну допомогу й житло. Хоча в окремих регіонах і містах, як-от Київ, стало спокійніше порівняно з лютим, багато територій досі залишаються небезпечною зоною бойових дій. Дніпро, Харків, Херсон, Миколаїв обстрілюють часто, і повертатися туди, тим паче з дітьми, не можна, а багатьом ще й немає куди. Усвідомлюючи ці нові виклики війни, які не зникнуть самі собою, «Жіночі перспективи» хочуть створити ще два притулки. На відміну від цього, що є, вони функціонуватимуть не як тимчасові, а як шелтери для тривалого й комфортного перебування жінок із дітьми, які не можуть повернутися додому.
Організація потребує приміщень, гаджетів і медикаментів для переселенок/-ців. Задонатити можна за посиланням.
У Львові нині тісно й активно. Сюди евакуюються організації, об’єднання, цілі культурні проєкти, через Львів їдуть гуманітарні вантажі, тут відпочивають перед тим, як перетнути кордон і намагаються спланувати життя далі.
«Інсайт» і «Марш жінок»
Громадська організація «Інсайт» та ініціатива «Марш жінок» не залишилися осторонь під час війни. «Інсайт» завжди були спрямовані на підтримку ЛГБТ+ спільноти, і нині це їхнє основне актуальне завдання. Та якщо до війни це був інформаційний підтримувальний блог, то тепер це блок питань на сторінці у фейсбуці, з якими можна звернутися. Серед них пошук притулку, медична і психологічна допомога. Якщо до війни це налагоджена співпраця, підтримка в транспереході тощо, то тепер ці процеси постали перед новими викликами.
«Марш жінок» ніколи не позиціонували себе як волонтерська організація, а тільки як феміністична ініціатива про жінок і для жінок. На цих засадах ґрунтується їхня робота і тепер, і хоча багато хто вважає це волонтерською діяльністю, самі представниці говорять про допомогу, яку просто не можуть не надати.
З перших днів організації працюють у шаленому ритмі. Було створено дві телефонні лінії для допомоги і психологічної підтримки: одна — для ЛГБТ+ спільноти, друга — для жінок. Передусім це кризова психологічна допомога та психологічні консультації, для звернень по них створили прості форми, можливі також консультації з юридичних питань, як-от утрата житла, оформлення документів, виїзд за кордон тощо.
«З перших днів війни ми почали шукати приміщення на заході України для притулків, де люди могли б переночувати або залишитися на довший термін, отримати необхідні речі й ліки. Нині працюють три такі простори: два у Львові, один у Чернівцях», — розповідає Таїсія Герасімова.
У команді семеро людей, додатково є 12 волонтерів, які постійно долучаються до команди, допомагають з організацією, пошуком житла, координацією людей, наданням гуманітарної допомоги.
Фото шелтера у Львові
«Серйозний виклик — організація гуманітарної допомоги. Запитів надходить дуже багато, особливо від жінок з дітьми, літніх жінок, тих, які не мають змоги купити найнеобхідніше. Це люди, які евакуювалися з небезпечних районів, утратили роботу й дім. Щодня команда волонтерок розсилає 100–130 посилок у різні куточки України, куди можлива доставка.
Ми пробували різні підходи, збираючи запити на допомогу. Якийсь час форма для заявки була відкрита постійно, іноді за день приходило три тисячі запитів. Ані фінансово, ані фізично ми не можемо обробити таку кількість. Тому дійшли до того, що відкриваємо форму на певний час. За 40 хвилин відкритої заявки збирається десь 150 запитів.
Окремо хочу розповісти про волонтерську команду гуманітарного хабу — це майже 60 людей! Усі вони переїхали до Львова через війну. Більшість знайшли організацію через наші сторінки в соцмережах або через репости наших оголошень про пошук волонтерок. Дехто прийшли за компанію з подругою, кілька людей живуть у наших притулках».
Організація гуманітарної допомоги — це маленький окремий світ, де в кожної свої завдання — знайти людей, які займатимуться закупівлею, фасуванням, доставкою; одні обробляють і розподіляють запити, інші опікуються людьми. Є ті, хто займається цим в Україні, ті, хто працює з-за кордону. Нові виклики постали перед кожною і кожним.
Таїсія Герасімова окремо зазначає, що їхня спрямованість на підтримку трансгендерних людей з війною ускладнилася, але механізм роботи так само чіткий. Це надання медикаментів, які неможливо купити в аптеках, консультація про перетин кордону, допомога з іншими медичними і юридичними питаннями, які виникають в процесі. Поступово діяльність усіх сфер в Україні налагоджується, але в перші тижні війни було непросто, адже виникало безліч питань і запитів, які терміново треба було вирішувати.
Незважаючи на вищий рівень толерантности у Європі, ЛГБТ-персони стикаються з безліччю проблем. Це і загальні, як-то пошук житла й роботи, оформлення документів, і локальні, як-то реєстрація (не всюди можна жити разом, якщо ви офіційно не зареєстровані як пара), отримання специфічної медичної допомоги (для трансперсон, наприклад), психологічна підтримка. З усім цим допомагає розібратися команда «Інсайт» у співпраці з європейськими організаціями, які долучилися за час війни, використовуючи власні ресурси.
«Інсайт» і «Марш жінок» працюють за власний кошт. Це окремий виклик — знайти фінансування для оренди житла і на придбання продуктів. Перший місяць дуже допомагали приватні пожертви з України і з усього світу. Та час іде, інтерес світової спільноти поступово спадає, адже у світі не уявляють масштаби гуманітарної кризи, яка спіткала українське суспільство. Якщо ви хочете долучитися і допомогти, задонатити «Інсайту» й «Маршу жінок» можна тут і тут.
«Сфера» і «ХарківПрайд»
«Сфера» і «ХарківПрайд» працюють так само, як «Інсайт» і «Марш жінок». У них теж два напрями діяльности — жінки і феміністична оптика, а також ЛГБТ+ спільнота. Наразі в команді 11 працівниць, розкиданих не лише по Україні, а й по світу. Є ті, хто, попри щоденні обстріли Харкова, залишилися там, є й ті, хто мусили виїхати, тож більшу частину проєктів організовано дистанційно.
Багато проєктів, які почалися до повномасштабного вторгнення, з ескалацією війни переформатувалися. Частина ідей нині здається менш актуальною, інші ж потребують чималого фінансування. Бюджет перерозподілено з урахуванням нагальних потреб, кошти спрямовано на гуманітарну допомогу. Гуманітарна допомога, яку надає команда цих проєктів, складається з предметів першої необхідности та грошових переказів, які покривають вартість базових речей для жінок і представників/-ниць ЛГБТ+ спільноти.
За час війни створено чати підтримки для ЛГБТ+, з часом з’явилися аналогічні групи для жінок. Усе це відбувається у форматі «рівна — рівній», адже головний тригер, що його проробляють, — війна. До початку повномасштабного вторгнення психологічна допомога була одним із напрямів роботи й особливо не виділялася серед інших, тепер же це головне завдання. Єдиний момент, із яким не працюють у групах підтримки та при професійних психологічних консультаціях, — це зґвалтування на війні.
Серед напрямів гуманітарної допомоги, яку вдалося надати, — підтримка жінок на фронті: контрацепція, менструальні чаші, засоби особистої гігієни (прокладки, тампони), тести на вагітність, медикаменти тощо. Доправити цю допомогу бійчиням і цивільним жінкам у зоні бойових дій допомагали поліція і волонтери.
Наразі «Сфера» і «ХарківПрайд» поступово відновлюють свою звичну діяльність. Підтримують власний проєкт-хаб, проводять розмовні клуби українською, розмовні клуби англійською, психологічні групи підтримки, освітні ефіри на актуальні теми. Підтримати їх можна за посиланням.
LaStrada
Українські спільноти працюють на всіх фронтах. Важлива не лише фізична підтримка — посидіти з дітьми, принести продукти, перевезти, важливе й інше, насамперед психологічна, юридична та інформаційна підтримка. Організація La Strada — саме про це. Інформування й протидія насильству, дискримінації, торгівлі людьми — головний напрям їхньої діяльности. У La Strada декларують феміністичні цінності і невпинно працюють, не зупинялися під час спалахів COVID’у і продовжують допомагати в найважчі часи.
«Війна докорінно змінила нашу роботу», — розповідає Альона Кривуляк, директорка департаменту «гарячих ліній». Таких ліній дві — національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації та національна «гаряча лінія» для дітей і молоді.
Війна поставила нові перешкоди. Досі всі працювали в офісі в Києві, тепер людей розкидано по всьому світу. Важливо було залишити актуальними ті самі номери, впевнитися, що кожна людина в безпеці, що є стабільний інтернет і психологічні можливості для роботи. До офісного формату так і не змогли повернутися, бо це досі небезпечно. Перші три тижні війни консультували тільки через сторінки в мережі, відповідали на запити й повідомлення. Так з’явився цілий цикл публікацій з інформацією про те, як правильно евакуюватися в різні країни ЄС. З 11 березня лінії відновили роботу, працюють 24/7 із залученням усіх можливих ресурсів.
Ключові питання не змінилися — проблеми насилля, як домашнього, так і гендерно-зумовленого, захист інтересів і прав дітей. Однак у період війни кількість звернень суттєво зросла. Це зумовлено загальною напругою, розширенням кола тих, у кого є доступ до зброї; збільшенням випадків насилля, психологічного і сексуального. Наслідок — буквально цілодобова робота «гарячих ліній», соціальних мереж і електронної пошти.
До початку повномасштабної війни національна «гаряча лінія» для дітей і молоді працювала з 9-ї до 21 години. Тепер працює цілодобово, бо величезні виклики для суспільства, для дітей, які потребують психологічної допомоги, має бути належно опрацьовано.
Зросла кількість звернень і на «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. Жінки частіше зазнають насилля, частіше відчувають страх, адже зброя стала доступнішою і якщо раніше сварка могла закінчитися бійкою, тепер додалися цілком реальні погрози зброєю.
Основна категорія звернень — постраждалі від війни. Із внутрішньо переміщеними особами в La Strada є досвід роботи з 2014 року, тому вони не стали новою категорією, а от кількість звернень від них набагато зросла. Наразі дуже багато запитів про те, як евакуюватися із зони активних бойових дій, як виїхати на підконтрольну Україні територію з тимчасово окупованих територій, як зареєструвати статус ВПО, як отримати цей статус та як оформити соціальні виплати від держави, як безпечно виїхати за кордон і не зіткнутися з можливою торгівлею людьми, як вивезти дітей за кордон, як адаптуватися за кордоном, який статус оформити тощо.
На жаль, домашнє насилля не стало менш актуальним, таких звернень досі велика кількість. Є також багато супутніх чинників, пов’язаних безпосередньо з війною, які негативно впливають на вирішення проблем осіб, постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, у зоні активних бойових дій жінці, яка зазнала домашнього насильства, майже немає до кого звернутися. Так само немає можливости пройти судово-медичну експертизу, щоби потім щось доводити, адже лікарні або розгромлено, або окупанти використовують їх для своїх цілей.
Можливість постійних телефонних консультацій дуже важлива. Це допомагає супроводжувати постраждалих на кожному етапі. La Strada намагається організувати все так, щоб постраждала від насильства людина ніяк не комунікувала з окупаційною владою, виняток — невідкладна медична допомога.
Звичайно, війна в країні зміщує акценти. Надважливими стали підтримка військових і захист територій. Інше ніби не на часі, і зосередження на зовнішньому ворогові заважає вирішувати внутрішні проблеми. Ситуація, коли поліція неохоче і неякісно виконувала свою роботу, а іноді навіть ігнорувала звернення жінок з приводу домашнього насильства, була й до війни, нині ж ця статистика зросла. Вважається, що власна безпека не на часі, ба навіть самі постраждалі жінки під час повномасштабної війни соромляться звертатися по допомогу, апелюючи до того, що поки в Україні війна, усі структури мають працювати на те, щоб зберігати країну, підтримувати військових, захищати від ворога.
Окрема проблема — зґвалтування українських жінок російськими окупантами. Досі таких звернень було небагато, але вони є. Представниці організації вважають їхню вибірку таких випадків нерепрезентативною, бо не всі виживають після зґвалтування, не в усіх є змога виїхати з окупованих територій і не всі наважуються звернутися по допомогу.
Якщо ви хочете підтримати організацію La Strada, зробити це можна за посиланням.
«ЮрФем»
Якщо для La Strada юридичні консультації — лише один із напрямів діяльности, то для Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» це основна програма. «ЮрФем» засновано як простір для жінок-юристок, що згодом перетворився на системну мережу суддів, адвокаток та інших фахівчинь правової сфери. В Асоціації є умови членства, мета, завдання і статут.
За період повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну «ЮрФем» стала одним із найбільших інформаційних просторів. Тут надають правові консультації з низки найактуальніших проблем, які виникли під час воєнного стану і з якими так чи так зіткнулися кожна і кожен. Це, зокрема, статус і права внутрішньо переміщених осіб, проблеми перетину кордону (жінками з дітьми, дітьми-сиротами й чоловіками); різниця між статусом біженця і статусом тимчасового захисту; робота судів, нотаріусів, адвокатська практика.
Серед питань, які висвітлює організація, — насильство, сексуальні домагання тощо. На сайті є статті про те, що робити, якщо з вами сталося сексуальне насилля або ви стали його свідком, як усе це правильно зафіксувати, до кого звернутися по допомогу. Крім того, можна зателефонувати на «гарячу лінію», яка працює з випадками зґвалтування. Якщо звертається постраждала від сексуального насильства особа, їй надають правову консультацію, підбирають професійну адвокатку у відповідному регіоні, за потреби складають індивідуальний план безпеки і надають інформацію про притулки, громадські організації та психологинь/-ів у конкретному регіоні.
Допомогти «ЮрФем» можна в кілька способів: поширте їхні статті й контакти, долучіться, якщо ви фахівчиня юридичної справи, задонатьте на підтримку проєкту.
«Вісь»
Ще одне місто, яке прийняло багато людей, — Вінниця. Вона теж зазнала ворожих ударів, але поки що тут порівняно спокійно, є можливість прогулятися затишними вулицями, побавитися на дитячих майданчиках, пройтися вздовж Південного Бугу чи помилуватися світломузичним фонтаном. Вінниця радо зустрічає, дарує затишок і спокій, але все це створюють руки громадських діячок, організацій і волонтерів/-ок. Серед них громадська організація «Вісь».
«Вісь» ведуть активну діяльність з 2010 року. Первісною метою організації було забезпечувати рівні права і можливості для діяльности й існування людей в абсолютно всіх сферах життя. Поступово завдання сформулювали чіткіше — підтримка дівчат і жінок та їхнього лідерства; інформаційна і просвітницька діяльність у сфері прав людей, підвищення обізнаности в проблемах протидії різним видам насилля; розвиток волонтерства, сприяння у працевлаштуванні осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах. Останнє завдання під час війни стало одним із пріоритетних.
До війни «Вісь» у співпраці з «Жіночими перспективами» проводила феменкемп для дівчат віком 18–23 роки. За підтримки Українського жіночого фонду реалізувала інформаційні проєкти. Крім того, їхня діяльність — це боти інформації і підтримки для дівчат, адвокаційна кампанія з протидії насильству, участь у жіночих маршах, форумах тощо. Тривала і дієва співпраця протягом багатьох років із різними ГО, фондами, організаціями сприяла широкому розголосу й підтримці.
У перші ж дні повномасштабної війни «Вісь» разом з іншими місцевими ГО організували гуманітарний центр. Через тиждень після 24 лютого почали звертатися донорські організації, які й раніше були пов’язані з феміністичним напрямом діяльности, пропонували свою допомогу й ресурси. Гуманітарний центр, що первісно виник майже стихійно, згодом систематизувався. Передусім узялися роздавати продукти харчування, ліки, засоби гігієни, які так чи так потрібні всім. «Вісь» зуміла організувати індивідуалізований підхід завдяки тому, що багатьом дають можливість обрати необхідне просто в крамниці. Так люди беруть те, що їм справді треба; можливість вибору сприяє ще й психологічно: замість постійно стояти в черзі за незмінним набором базових продуктів, яких із плином війни меншає, а відтак і кількість найменувань у соціальному наборі зменшується, вони можуть обрати необхідне.
Вінниця — велике місто, тут працює багато організацій, і державних, і приватних громадських. Усі вони з перших днів війни реорганізували свою діяльність і зосередилися на предметній допомозі людям відповідно до нових потреб. Проте однаково залишаються прогалини, яким і стали приділяти увагу в організації «Вісь». Наприклад, часто гуманітарну допомогу надають тільки зареєстрованим внутрішньо переміщеним особам; поки люди не встигли це зробити, вони не можуть претендувати на допомогу, але потреба в харчах, ліках, засобах гігієни, дитячому харчуванні не може зачекати. Крім того, багато фондів допомагають разово. Це рятує, якщо надалі людина може знайти роботу і по-новому влаштувати життя, однак актуальних вакансій не так багато, а базові потреби залишаються. Проблема з житлом теж актуальна у Вінниці. Шелтерів мало, більшість людей мусять винаймати квартиру, на це йде більша частина їхніх коштів, а тому їм важко забезпечувати себе іншим.
Виникла ще одна проблема — жінок і дітей у невеликих селах. Якщо міста вже більш-менш зорганізовано в плані надання допомоги, простіша ситуація з продуктами харчування і психологічною підтримкою, то в області таких можливостей банально немає. Отож «Вісь» хоче зосередитися на цій проблемі, бо, за даними організації, на цей час (інтерв’ю із Світланою Дубіною, представницею організації «Вісь», записувалося 16 травня) у Вінницькій області проживає близько 170 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це тільки зареєстрованих. Ситуація навіть із гуманітарною допомогою в області складна, більшу частину ресурсів задіяно в самому місті, до сіл мало що доходить.
Окрема проблема — психологічна підтримка. Єдине, що залишається людям в області, — онлайн-консультації і «гарячі лінії» служб психологічної підтримки, але не всі знають про існування таких ліній або ж не певні, що ті працюють. Доступ до інформації — це надзвичайно важливо в наш час, тому тепер це вельми актуальне питання — забезпечити інформаційною і психологічною підтримкою всі можливі вразливі категорії населення незалежно від того, де вони перебувають. З такою місією Світлана Дубіна й команда планують поїхати селами Вінницької области.
Загальна інформаційно-просвітницька діяльність, яка до війни була одним із основних напрямів «Вісі», нині дещо скоротилася. Кампанії, заплановані до 8 Березня, через війну довелося скасувати. Утім, наприклад, феміністичний календар, який підготувала команда, таки залишився і тепер його екземпляри роздають небайдужим.
Наразі особливо актуальні два питання. Перше — це організація специфічної психологічної допомоги. Волонтерки і діячки команди завжди спілкуються з людьми, які до них приходять, але цього замало, часто потрібна не просто підтримка, а робота спеціалістки/-а. Друге питання — поїздки по селах з гуманітарною, інформаційною і безпековою допомогою.
«Ресурси є, були б сили їх виконувати», — каже Світлана Дубіна. З розвитком війни увага світу, на жаль, зменшується, а кількість проблем збільшується. Стежити за діяльністю «Вісі» та долучитися до їхньої підтримки можна за посиланням.
Український жіночий фонд
Серед тих, хто допоміг «Вісі» на початку повномасштабної війни, був Український жіночий фонд, який працює на підтримку жіночих і феміністичних організацій. Представниці фонду втілюють власні ідеї в Україні і за її межами та долучаються до підтримки схожих за тематикою проєктів. Зазвичай це фінансування суспільно важливих ініціатив, так чи так пов’язаних із жінками: навчальні курси, просвітницькі й інформаційні флешмоби та заходи, соціологічні і соціокультурні дослідження. Війна трохи змістила акценти, але не змінила суть діяльности команди.
Лише за перший місяць війни Український жіночий фонд надав різноманітним українським жіночим і феміністичним ГО 37 грантів швидкого реагування. Завдяки цій підтримці організації мають змогу розподіляти гуманітарну допомогу, а це харчі, медикаменти, засоби особистої гігієни, необхідні предмети побуту, речі для дітей тощо.
Організації-реципієнти Українського жіночого фонду розкидано по всій Україні. Сегментно вони займаються підтримкою жінок з інвалідністю, підлітків, жінок із дітьми, літніми людьми — вразливими категоріями громадян/-ок. Окрема категорія — активістки, які залишились у своїх містах і далі працюють, навіть попри обстріли. Повний перелік об’єднань, яким надали допомогу, фонд не оприлюднює з метою безпеки. Представниці цих об’єднань щодня виконують свою роботу. Фонд сприяє структуризації цієї підтримки і чіткому наданню коштів на реальні потреби.
Якщо ви хочете підтримати Український жіночий фонд, а разом з ним чимало феміністичних українських організацій, зробити це можна за посиланням.
ГО «Дівчата»
За підтримки Українського жіночого фонду, а також ЮНІСЕФ Україна і Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні працює ГО «Дівчата». Це невелика команда соціально-просвітницького проєкту для дівчат-підліток. Наразі головний акцент — локальна допомога жінкам із дітьми в Києві й Київській області, зокрема адресна фінансова підтримка постраждалим з Ірпінського району.
Крім того, ГО «Дівчата» надає традиційну гуманітарну допомогу, зосереджуючись на малих дітях: пелюшки, підгузки, вологі серветки, дитяче харчування разом із стандартним переліком харчів і медикаментами. Усе це передають дітям, жінкам і літнім людям. «Дівчата» не займаються закупівлею і постачанням товарів військового призначення.
До повномасштабного вторгнення завдяки діяльності «Дівчат» було проведено чимало просвітницьких заходів, освітніх лекцій на відкритих майданчиках, у школах, хабах тощо. Їхня головна мета — спонукати дівчат до свідомої побудови життя, до пізнання себе, свого тіла, своєї фізіології, до психологічної зрілости. Нині пріоритет — інформаційна війна в соціальних мережах та реальна підтримка тих, хто цього потребує.
Нині на заході України стало більше різних організацій: крім тих, які працювали там завжди, з’явилися ті, які туди евакуювалися. Однак і в інших регіонах країни не припиняються життя й активізм. Скажімо, хоча більшу частину Запорізької области окуповано, нескорене Запоріжжя далі живе і працює. Саме тут базується правозахисна організація GenderZed, яка працює із широким колом питань. Це питання, які стосуються сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, подолання стигми щодо ЛГБТ+ спільноти, гендерної нерівности, подолання її та гендерно-зумовленого насилля. Окрему увагу завжди приділяли правам жінок і феміністичним цінностям. Ще один напрям роботи — профілактика ВІЛ-інфекцій та інфекцій, які передаються статевим шляхом. У просторі GenderZed завжди можна пройти тестування на ВІЛ-інфекцію, безкоштовно отримати сейф-бокс здоров’я для чоловіків, у який входять оральний тест на ВІЛ, коробка презервативів, лубрикант та інформаційний буклет.
У мирний час GenderZed брали активну участь у всіх подіях, пов’язаних із ЛГБТ+ спільнотою. Це інформаційна підтримка, поступова дестигматизація через просвітницьку діяльність, участь у прайдах тощо. З ескалацією війни їхня активність не зменшилася, лише трохи змістилися акценти діяльности. Від 24 лютого вся команда перейшла на дистанційну роботу, перші дні займалися поширенням інформації про вторгнення та за можливости психологічною підтримкою своєї аудиторії. Згодом почали надавати гуманітарну допомогу ЛГБТ+ людям, які опинилися в скрутній ситуації. Це стало можливим завдяки потужній підтримці міжнародної спільноти, яка поширює інформацію і жертвує кошти на потреби ЛГБТ+ людей.
Наразі вся команда у вільний від основних обов’язків час обробляє заявки на допомогу. Так робота стала майже цілодобовою, це важко передусім емоційно, але й ресурсно теж. Дуже багато звернень із тимчасово окупованих територій та з постраждалих від ракетних обстрілів регіонів. Масштаб трагедії величезний, навіть якщо іноді здається, що стає спокійніше, потреба людей у психологічній підтримці зростає, бо війна досі триває.
Тимчасом основна робота організації нікуди не поділася. GenderZed не припиняють просвітницьку й інформаційну діяльність, проводять тестування на ВІЛ, сифіліс і гепатит С. До лінії фронту занадто близько, але проблеми, актуальні до повномасштабної війни, нікуди не зникли після ескалації.
До повномасштабного вторгнення організація планувала новий проєкт для лесбійок і бісексуалок під назвою Girls for Girls. 24 лютого поставило ці наміри на паузу, але тепер проєкт нарешті стартував. У ньому розповідають про гігієну й жіноче тіло, про безпечний секс між дівчатами та важливість цього. Додатково спеціально для лесбійок і бісексуалок зробили телеграм-бот, де є можливість пройти квест із жіночого здоров’я, підвищити обізнаність та отримати фем-бокс на зразок того, що вже є в організації для чоловіків.
На своїх сторінках у соціальних мережах GenderZed публікує інформацію, яка може бути корисною під час війни: пошук притулку, гуманітарної допомоги, можливості допомогти армії тощо. Усе це систематизується й узагальнюється для швидкого і зрозумілого доступу будь-якої миті.
Якщо ви хочете підтримати діяльність GenderZed у Запоріжжі, це можна зробити за посиланням.
KyivPride
Свого часу GenderZed долучилися до організації першого прайду в Запоріжжі, але ЗапоріжжяПрайд не встиг стати абсолютно незалежним і достатньо відомим проєктом. Наразі в Україні ведуть активну діяльність KyivPride і KharkivPride.
Після початку повномасштабної війни KyivPride не зупиняв свою діяльність, але майже повністю змінив напрям допомоги ЛГБТ+ людям в Україні. Звичайно, найактуальнішою залишилася інформаційна робота, зокрема через соціальні мережі, а це співпраця з відомими виданнями й агентствами новин із більше як 15 країн світу. Серед таких видань BBC News, TIME Magazine, New York Times, GAY Times, Pink News. У Європі панує багато стереотипних і навіть жахливих уявлень про стан ЛГБТ+ спільноти в Україні, бо він ніколи якісно не висвітлювався. Війна і поширення інформації посприяли зменшенню стереотипів та організації допомоги спільноті.
За час війни витрачено близько 400 000 гривень на адресну допомогу. Це їжа, ліки, предмети гігієни, предмети першої необхідности й побуту. Понад 650 квір-людей отримали таку допомогу і продовжують її отримувати, форма заявки залишається актуальною.
У Києві разом із ГАУ відкрили власний шелтер для ЛГБТ+ і їхніх сімей. Це важливо не тільки через те, скільки людей могли втратити житло, а й з огляду на психологічний стан. Не всі і не скрізь, на жаль, готові здати квартиру гомосексуальній парі або поселити до себе таких людей. Водночас не всі хочуть залишатися в місті, тим паче довгий час після 24 лютого перебувати в Києві теж було небезпечно. Тому KyivPride почали організовувати власні евакуаційні рейси для виїзду на захід України і за кордон.
Окремий напрям діяльности — психологічна допомога. Тричі на тиждень працюють групи підтримки із залученням підготовлених психологів і психологинь, у яких є досвід роботи безпосередньо з ЛГБТ+ спільнотою.
KyivPride не лише ресурсно допомагає, а й тримає у фокусі уваги свою первісну мету. 25 червня планується спільний КиївПрайд і ВаршаваПрайд. Прайди об’єднаються й проведуть спільний марш за мир і свободу України та проти російської агресії. У звичному форматі провести КиївПрайд немає можливости, бо це небезпечно, але спільнота Варшави підтримала ходу проти війни, за свободу і права людини.
«Ми надаємо простір голосам, яким потрібно звучати гучніше».
Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми всі перебудували свої плани і щоденну діяльність, усі відмовилися від звичного заради потрібного. Кожен і кожна невпинно працюють, забезпечуючи притулок і базові потреби. Кожен і кожна, хто цього потребують, можуть по це звернутися.
