Категорія: Загальне

Атланта–1996. Я давно хотіла знову подивитися ті Олімпійські ігри, адже перший перегляд — коли мені було лише три роки — давно стерся з пам’яті. Аж тут під час карантину Olympic Channel вирішив потішити повними записами з тієї Олімпіади на ютубі, зокрема зі спортивної гімнастики, що в моєму всесвіті пріоритетів просто must watch. Не тільки через нашу Лілію Подкопаєву, а й через «чудову сімку» (Magnificent Seven), як називали американську жіночу збірну з гімнастики.

Знаючи наперед переможниць командного фіналу, я однаково отримувала величезний кайф від старих кадрів. Однак лише до останнього стрибка змагань. Тут я згадала, що буде далі і хто неминуче з’явиться в кадрі. Зараз Керрі Страґ пошкодить ногу, і до неї на допомогу прийде лікар збірної Ларрі Нассар. Лікар, який пізніше виявиться педофілом і який ґвалтував гімнасток уже тоді, у 1990-х.

Це була перша Олімпіада з чотирьох, на яких Нассар працював з командою. Його насильство залишалося безкарним ще двадцять років після Атланти і майже десять років до неї. У 2017–2018 роках його визнали винним у зберіганні дитячої порнографії (60 років в’язниці) та в десяти випадках сексуальних злочинів проти неповнолітніх (175 років за сім із них + від 40 до 125 років за інші три). «Десять» — це формулювання для офіційного вироку, насправді, за даними на початок 2020 року, за три десятиліття Нассар зґвалтував щонайменше 517 дівчат і жінок. Це лише ті спортсменки, які наважилися розповісти про свій досвід.

24 червня на Netflix вийшов документальний фільм про цю наймасштабнішу в історії спорту справу про домагання під назвою «Athlete A». Торік канал HBO випустив документальний фільм на цю тему — «At the Heart of Gold: Inside the USA Gymnastics Scandal».

Справа Нассара далеко не перша і не єдина, але вона стала переломною. Принаймні гучність і активність розмов про домагання в спорті різко виросли. Для кардинальних змін знадобиться ще багато часу, але те, що спортивна спільнота порушує мовчання, визнає проблему і безжально (не завжди, але до цього ще прийдемо) викошує ряди насильників/-иць, — це вже крок уперед.

За статистикою ChildHelp[1], від 40 до 50 % спортсменів/-ок стикаються з певною формою насильства, 2–8 % — із сексуальним. Згідно з дослідженнями Ради Європи в рамках проєкту Start to Talk[2], присвяченому захисту дітей від насильства в спорті, сексуальні домагання переживає кожна п’ята дитина. А за даними INSPQ[3], 98 % гарасменту дітей вчиняють їхні тренер(к)и, вчителі/-льки або інструктор(к)и.

Причини: атмосфера страху та бульбашки з маніпуляціями

Безумовно, причина № 1 — це насильник/-ця. Проте чому спорт — такий сприятливий майданчик для їх паразитування?

Насамперед тому, що слово «насильство» досі часто є синонімом до слова «спорт». Особливо якщо йдеться про так званий спорт високих досягнень — зі змаганнями й гонитвою за результатом і медалями. Коли атлет(к)и постійно перебувають в атмосфері емоційного й фізичного тиску, вони до нього звикають і можуть не ідентифікувати його як шкідливий. Крики, лайка, удари по різних частинах тіла — це «норма», від якої нині у світі намагаються відходити, але яку виправдовують як частину «дисциплінування» учнів і учениць на пострадянських теренах, де зазвичай працюють або тренери й тренерки, котрі починали шлях у СРСР, або ті, хто виросли в цій системі і не хочуть від неї відмовлятися. Третіх — прогресивних, які вболівають за зміни, — одиниці.

Сексуальному насильству часто передують психологічне й фізичне. Його можуть здійснювати не одні й ті самі люди, але атмосфера тривоги, страху і звикання до того, що неприємно й боляче буває майже щодня, — ідеальне підґрунтя, щоб додати до цього набору ще один вид гарасменту, а на шляху до олімпійської мрії — ще один пункт у графі «жертви на вівтар спорту», які (не) були того варті.

Наступні причини — закритість і непоінформованість. Більшу частину життєвого часу в період занять спортом атлет(к)и проводять у своїй спортивній бульбашці — серед людей, які розділяють ті самі досвіди, які живуть за тими самими правилами й переконаннями. У спортивної спільноти своя норма. І поки людина не виходить за межі цієї бульбашки і не починає обмінюватися досвідом із жителями й жительками інших бульбашок, вона може не підозрювати, що те, до чого вона звикла, хтось уважає токсичним.

Найвразливіші в цьому випадку діти, які можуть елементарно не знати, що є сексуальним насильством, просто тому що з ними ніхто про це раніше не говорив. Дитина, а тим паче дитина, яка займається спортом, змалечку призвичаюється до того, що її тіло їй не належить. До неї постійно торкаються — хоче вона цього чи ні. Від батьків і родичів до тренерів/-ок і лікарів/-ок. У випадку останніх це може супроводжуватися болем та іншими неприємними відчуттями, тому розрізнити, які з цих дотиків виправдані, а які неприйнятні, дитині складно. Лише тепер у суспільстві починають потроху усвідомлювати необхідність сексуальної освіти й поваги до особистих кордонів, зокрема дітей.

Ну, й одна з головних причин — повага і страх перед авторитетом. Піти проти тренера/-ки чи іншої керівної особи для багатьох немислимо. Працює типова установка «тренер — закон». Їхні дії не піддаються сумніву, на їхньому боці інші такі самі авторитети-колеги. Проте нерідко буває так, що спортсмен(к)и не мають справи з відверто агресивними коучами чи іншими спортивними особами, які вмикають режим абсолютного зла 24/7. Типова маніпулятивна тактика насильників/-иць — маскувати акти агресії за піклуванням, застосовувати так званий грумінг, який надзвичайно збиває з пантелику дітей і підлітків. Та сама людина може проявляти любов до своїх підопічних, усіляко їх задобрювати, жартувати з ними, цікавитися їхнім життям, робити компліменти, нишком частувати смаколиками, що їх забороняють інші тренер(к)и, бути привітними з батьками. Це викликає думки на зразок: «Гм, то, може, вони не такі вже й погані, а це я щось не так зрозуміла/-в». А довколишнім буде ще важче повірити, що така нібито приязна особа має потяг до насильства.

Усі ці причини ми чуємо майже в кожній новій історії про домагання в спорті. І про ці кейси, починаючи з Нассара, не завадить нагадати ще раз — Netflix не образиться.

«Скільки варта маленька дівчинка?»: переломна справа в гімнастиці

У спортивній медицині Ларрі Нассар пустив коріння ще на початку кар’єри — 1978 року. Зрештою він доробився до головного лікаря збірної США зі спортивної гімнастики, до команди якої приєднався 1986 року, був лікарем-остеопатом у Мічиганському державному університеті (MSU) та інших спортивних клубах і школах. Протягом 18 років (до 2014-го) ця людина була національним медичним координатором усієї федерації гімнастики США (USA Gymnastics, або USAG), до якої входить не лише спортивна гімнастика, а й художня, акробатична, стрибки на батуті та інші види гімнастики. Тобто доступ і вплив Нассара поширювався на всю медичну систему організації.

Зазвичай домагання відбувалися в його кабінеті або будинку (декому зі спортсменок він пропонував приватне «лікування»). Під час виїзних змагань, зокрема на Олімпійських іграх, він запрошував гімнасток до себе в номер. Упоравшись із необхідними медичними процедурами, Нассар переходив, за його власним означенням, до «особливих методів лікування»: встромляв пальці у вагіну й анус, торкався грудей, мастурбував, ховаючись у кутку, або робив це на очах у спортсменок. Часто він примудрявся ґвалтувати дівчат у присутності їхніх батьків, стаючи так, щоб ті не могли бачити, яких саме частин тіла він торкається.

Заяви про насильство з боку Нассара — усні й письмові — надходили до керівництва федерації гімнастики й окремих клубів десятиліттями, але дієвою виявилася лише та, яку 2015 року подала Сара Янтзі, тренерка гімнастки Меґі Ніколс. Жінка почула, як її учениця обговорювала з подругою методи «лікування» Нассара, і дізналася, що той активно надсилав Меґі повідомлення з компліментами про її зовнішність. Ця історія призвела до того, що Нассара нарешті звільнили з USA Gymnastics. «Мічиган» зробив це лише 2016 року, коли звинувачення на адресу Нассара набрали широкого розголосу.

«1997, 1998, 1999, 2000, 2004, 2011, 2013, 2014, 2015, 2016. Це ті роки, коли ми говорили про домагання Ларрі Нассара», — з цього переліку почала свою промову гімнастка, олімпійська чемпіонка Елі Рейзман, коли разом з іншими спортсменками, які пережили насильство Нассара, отримувала премію ESPYS «За відвагу» імені Артура Еша. Пізніше стало відомо, що заяви надходили ще до 1997-го. «Усі ці роки нам відповідали: “Ти помиляєшся. Ти не так зрозуміла. Він лікар. Це нормально. Не хвилюйся, в нас усе під контролем…” Напевне, найбільша трагедія цього кошмару в тому, що його можна було уникнути. Хижаків живить мовчання… Усе, що нам було потрібно, — це одна доросла людина, у якої вистачило б порядности стати між нами й Ларрі Нассаром», — сказала Рейзман.

Голос, який нарешті почули, належав Рейчел Денголландер — юристці і колишній гімнастці, яка у вересні 2016 року розповіла свою історію газеті «The Indianapolis Star». Разом із нею досвідом поділилася «атлетка А», якою згодом виявилася та сама Меґі Ніколс. Це журналістське розслідування лягло в основу фільму «Athlete A», що незабаром вийде на екрани.

Нассар почав ґвалтувати Денголландер, коли їй було 15: дівчина прийшла до нього через біль у спині. «Щоразу, як я лежала на тому столі й намагалася примиритися з тим, що відбувається, я була впевнена в трьох речах, — ділилася Денголландер уже під час судового слухання. — По-перше, було очевидно, що Ларрі робив це регулярно. По-друге, саме з цієї причини я була переконана: неможливо, щоб хоча б якісь жінки й дівчата не розповідали про це офіційним особам MSU та USAG. По-третє, я вважала, що якщо цим людям було відомо про те, що робить Ларрі, і вони його не зупинили, я не мала ставити під сумнів легітимність його лікування. Певно, проблема в мені, — думала я. Тож я продовжувала нерухомо лежати. Тоді я цього не знала, але я була права стосовно перших двох пунктів».

Рейчел нагадала, що 2016-го вона не просто розповіла пресі в графічних деталях, що з нею робив Нассар, а й подала заяву в поліцію зі стосом документів-доказів, медичними поясненнями, як насправді має відбуватися лікування тазового дна, яким прикривався Нассар, аналізом законів штату Мічиган, які було порушено, свідченнями інших жертв, списком експертів, готових свідчити, та особистими щоденниками, де Денголландер описувала, як насильство вплинуло на неї психологічно, — щоденники, які мав нагоду прочитати і сам Нассар як частину справи. Цікаво, чи керівні особи USA Gymnastics та MSU очікували подібної підготовки від дітей, щоб їм повірити?

Хоча навіть це не змусило керівництво Мічиганського університету поставитися до звинувачень серйозно, і там спершу підтримали колегу. А Брук Лемон, одна з лікарок, яка стала на бік Нассара і давала свідчення під час розслідувань, заявила, що ніякої пенетрації не було і що дівчині так лише здалося, бо «коли тобі 15, ти думаєш, що все, що в тебе між ногами, — це вагіна». Схожі аргументи чули й інші дівчата, які намагалися повідомити про насильство.

Через три місяці після виходу статті Нассара заарештували. ФБР знайшло в його будинку понад 37 тисяч порнографічних фото з дітьми та відео сексуальних актів, зокрема самого Нассара з неповнолітніми дівчатами.

Протягом наступного року ще більше спортсменок знайшли в собі сміливість розповісти про свій травматичний досвід із Нассаром і водночас указати на безвідповідальність керівництва федерації та Мічиганського університету, які весь цей час заплющували очі на насильство, що відбувалося в них перед носом.

До того ж Нассар не єдиний, кого покривала USAG. Організація роками ігнорувала скарги про домагання Вільяма Маккейба і ще півсотні тренерів. Декого з них не просто не притягнули до відповідальности — вони й далі працювали з дітьми. Маккейба заарештували 2016 року після того, як мати однієї з гімнасток звернулася напряму до ФБР.

Олімпійська чемпіонка Маккейла Мароні заявила, що USA Gymnastics заплатила їй $1,25 млн за нерозголошення інформації про домагання, яких вона зазнавала. А тривали вони вісім років. «Усе почалося, коли мені було 13 чи 14, — заявила Маккейла в письмовому зверненні до суду[4]. — Здавалося, коли і де тільки цей чоловік мав нагоду, він мене “лікував”. Це відбувалося в Лондоні, перед тим як ми з командою виграли олімпійське золото, це відбувалося перед тим, як я виграла там срібло. Найстрашніша ніч мого життя сталася, коли мені було 15. Цілий день і цілу ніч я летіла з командою в Токіо. Він дав мені таблетку снодійного для перельоту, і наступне, що я пам’ятаю, — я опинилася наодинці з ним у його номері і він мене “лікував”. Я думала, що помру тієї ночі… Люди повинні розуміти, що сексуальне насильство відбувається не лише в Голлівуді, в медіа чи в стінах Конгресу. Це відбувається скрізь. Схоже, де тільки є позиція влади, там є і потенціал для насильства. У мене була мрія потрапити на Олімпійські ігри, але речі, які мені довелося пережити, щоб цього добитися, були невиправданими й огидними».

Коли настали слухання у справі Нассара в січні й лютому 2018 року (раніше він уже отримав вирок за порнографію у федеральному суді), кількість охочих висловитися ще зросла. Замість запланованих 88 заяв у суді протягом дев’яти днів заслухали 204 заяви потерпілих. Частина надіслала письмові звернення, частина зголосилася прийти до зали суду. Спортсменки зізнавалися, що їх мотивував приклад тих, хто наважилися подивитися Нассару в очі в перші дні слухань. Замість однієї гімнастки виступала її мати: дочка наклала на себе руки після років депресії й психологічних травм. Батько двох атлеток просив у суду дозволу «дати йому п’ять хвилин у роздягальні з цим демоном» і намагався прорватися до Нассара, але його зупинила охорона.

Після одного з таких емоційних судових днів Нассар звернувся з проханням припинити вислуховувати заяви, бо йому «надто важко їх слухати», і звинуватив суддю, що вона «влаштовує цирк для медіа». Суддя Розмарі Аквіліна йому, звісно, відмовила.

Останньою в суді Інґема виступала Денголландер. Її риторичне питання до присяжних «Скільки варта маленька дівчинка?» підсумувало весь цей процес. «Коли Ларрі був сексуально збуджений, коли він отримував насолоду від наших страждань, його дії були лихими й неправильними, — вкотре наголосила Рейчел. — Я прошу вас ухвалити рішення, яке продемонструє, що те, що з нами сталося, має значення. Що ми варті всього — найбільшого захисту, який закон здатний нам дати».

Наслідки справи Нассара: зміни в законодавстві і перенавантаження системи

Покаранням самого Нассара справа не закінчилася. Судові позови посипалися на федерацію гімнастики й Олімпійський комітет США (USOC), на гімнастичний клуб «Twistars» і Мічиганський університет. Усе керівництво федерації на чолі з президентом Стівом Пенні пішло у відставку (щоправда, зі скреготом — під тиском Олімпійського комітету), так само очільниця «Мічигану» Лу Анна Саймон. Стіва Пенні пізніше затримали за підозрою в приховуванні доказів у справі Нассара, а Саймон — за надання поліції неправдивої інформації.

USAG усунула від роботи головного тренера олімпійської команди–2012, власника «Twistars» Джона Ґеддерта — близького друга Нассара, відомого агресивною поведінкою й жорсткими методами тренувань. За свідченнями однієї гімнастки, якось він став свідком «лікувань» колеги, але просто вийшов з кабінету, бовкнувши якийсь жарт.

У 2018-му зачинили «Ранчо Каролі» — головний центр підготовки збірної США, що його заснували й очолювали з 1981 року Бела й Марта Каролі. Вважається, що саме тут було створено найсприятливіші умови для насильницьких дій Ларрі Нассара. Батькам сюди доступ заборонявся, а гімнастки, за численними зізнаннями, жили в атмосфері залякування, булінгу, часто мусили тренуватися із серйозними травмами й доводили себе до харчових розладів через надміру суворі дієти. Очевидно, що про жодну довіру до старших не йшлося. Багато хто стверджує, що Каролі знали про дії Нассара, але спортивне подружжя ці звинувачення відкидає. Розслідування щодо їхньої причетности триває.

Найбільшим зрушенням унаслідок скандалу з Нассаром стало ухвалення у США закону «Про безпечний спорт» 2017 року[5], який зобов’язав спортивні організації одразу повідомляти про всі випадки насильства правоохоронним органам та сприяв створенню незалежного центру SafeSport. Організація нині займається винятково справами про насильство — емоційне, фізичне й сексуальне — в американському спорті та розробляє тренінги й навчальні матеріали на цю тему.

Проте дуже швидко стало зрозуміло, що бюджету на таку програму виділяють замало. Щомісяця до центру надходить у середньому 230 заяв про домагання, але щоб відреагувати на них усі, бракує ресурсів. У центрі працює 40 людей, 24 з них — суто над розглядом справ. На початок 2020-го у SafeSport велося 1200 активних розслідувань. На недофінансування скаржилася й перша очільниця SafeSport Шеллі Пфоль, яка торік покинула цю посаду. Тепер боротьбу продовжує її наступниця Джу Різ Колон.

SafeSport отримує $11,3 млн на рік, згідно з даними 2019-го, це вдвічі більше, ніж на початку його існування. Гроші йдуть переважно з кишені Олімпійського комітету США та від спортивних федерацій. Через такі джерела фінансування центр часто критикують і ставлять під сумнів його незалежність, адже мета організації — моніторинг і розслідування роботи тих самих федерацій, які їх годують. Єдині гроші, які надходять центру від держави, — це гранти на освітні програми.

За три роки роботи SafeSport наклала санкції на більш ніж 600 осіб, яких підозрювали в насильницьких діях. Щоправда, ці цифри не відбивають реальну кількість людей, притягнутих до відповідальности. В окремих випадках санкції, які наклав центр, навіть пожиттєві, довелося зняти через рішення суду. Зокрема, покарання скасували або суттєво зменшили для тренера з фігурного катання Річарда Калагана, братів-тхеквондистів Жана й Стівена Лопесів та важкоатлета Коліна Бернса.

Дальше розслідування щодо організацій, які допустили ситуацію з Нассаром, теж затягуються. У лютому 2020 року Олімпійський комітет США і федерація гімнастики запропонували виплатити всім постраждалим від насильства Нассара $215 млн і закрити їхні позови, не завершивши розгляд справ. Тобто звільнити від відповідальности і самі організації, і особисто Стіва Пенні та Каролі. Гімнастки, серед них Симона Байлз (сьогодні № 1 у цьому виді спорту) й Елі Рейзман, потрактували цей крок як бажання «зам’яти» проблему напередодні Олімпіади в Токіо, яка мала відбутися цього літа, але її перенесли через пандемію коронавірусу.

Згідно зі звітом 2019 року сенаторів Джеррі Морана й Річарда Блюменталя[6], у ФБР, USOC, USAG і MSU були всі докази, щоб зупинити насильство Нассара раніше — щонайменше за рік до того, як це сталося насправді. Автори звіту також запропонували законопроєкт про додатковий захист спортсменок/-ів від насильства, який уповноважив би Конгрес розформовувати Олімпійський і Паралімпійський комітети США та затвердити фінансування для SafeSport у розмірі $20 млн на рік[7].

Кампанію за його ухвалення нині активно веде триразова олімпійська чемпіонка з плавання, правозахисниця Ненсі Гоґсгед-Макар, яка сама пережила зґвалтування, коли їй було 19. Нині ексспортсменка очолює організацію Champion Women, що адвокатує за безпечний спорт, гендерну рівність і подолання дискримінації проти ЛГБТ+ спільноти. Гоґсгед-Макар підтримала створення SafeSport і співпрацює з Child USA, що бореться з насильством проти дітей.

Узагалі, згідно з базою SafeSport[8], на момент написання цієї статті тимчасово або назавжди відсторонено за різні види насильства 1235 спортивних осіб. Найбільше заборон у гімнастиці (227), плаванні (186) і хокеї (117). І якщо раптом перекіс у висвітленні випадків насильства з боку чоловіків вас дивує або викликає дискомфорт, зверніть увагу, що в гімнастиці, де їх найбільше, у цьому списку 219 чоловіків і 8 жінок. Це пояснюється й тим, що досі переважна більшість тренерського й керівного складу спортивних організацій — чоловіки. За підрахунками Міжнародного олімпійського комітету[9], на Олімпіаді–2016 у Ріо-де-Жанейро 89 % акредитованих тренерів/-ок були чоловіками.

Рішення SafeSport датуються з початку 1980-х і стосуються лише США. І треба розуміти, що тут не враховано професійні спортивні ліги, як-от НБА/ВНБА чи НФЛ, адже вони не входять до юрисдикції центру.

Інші справи: натхненні поваленням авторитетів

Приклад американських гімнасток і хвиля #MeToo, що припала якраз на пік розгляду справи Нассара, мотивували інших спортсменок і спортсменів теж розповісти про насильство, яке вони пережили.

Для білоруської чотириразової олімпійської чемпіонки 1970-х Ольги Корбут це стало стимулом знову заговорити про те, що тренер Ренальд Книш її ґвалтував. Уперше Корбут розповіла про це 1999 року, заявивши, що почувалася «секс-рабинею». Її підтримали гімнастки Галина Чесновська й Людмила Рябкова, яких цей тренер теж домагався. В інтерв’ю «Радіо Свобода»[10] вони згадували, що після тренувань Книш розвозив дівчат по домівках, а ту, котру залишав останньою, віз до лісу й ґвалтував. На тренуваннях нерідко сипав жартами із сексуальним підтекстом, показував порножурнали й секс-іграшки. Кажуть, всі про це знали і називали їх «гаремом Книша», але нічого, щоб це припинити, не робилося. Батькам дівчата не розповідали, бо «було соромно», а тренер уважався авторитетом: якщо хотіли їздити на змагання — мусили слухатися. Книш, який торік помер, називав усе це наклепом, але водночас заявляв, що для гімнасток природно бути «прихильницями» тренера і що кожна «хоче стати його коханкою або дружиною».

Про насильство розповіла й українська олімпійська чемпіонка — гімнастка Тетяна Гуцу, котра нині живе у США. За її словами, 1991 року, коли їй було 15, тоді 19-річний білорус Віталій Щербо зґвалтував її в готельному номері й наказав нікому не говорити. Тетяна стверджує, що намагалася поговорити з Віталієм про цей інцидент 2012 року, але вибачень не отримала. Щербо подав на Ґуцу в суд і звинуватив у наклепі. Серед аргументів на свій захист він навів і той, що «найвеличніший спортсмен в історії спорту» не міг бути «настільки ментально нестабільним і хворим на голову, щоб таке зробити». Конфлікт закінчився тим, що Ґуцу й Щербо досягли домовлености не давати коментарі одне про одного у ЗМІ.

За щонайменше 45 випадків сексуального насильства над неповнолітніми хлопчиками відбуває термін екстренер з американського футболу Джері Сандаскі. Ця історія сталася ще до Нассара і багато в чому схожа з ним. Жертвами Сандаскі були учасники програми «Друга миля» (The Second Mile) — доброчинної організації при Стейт-Коледжі Пенсильванії, яку він заснував для підтримки малозабезпечених підлітків, а, згідно з гаслом, ще щоб давати і «надію». Домагань з боку Сандаскі зазнав навіть його син. Як і у випадку з Нассаром, повідомлення про інциденти почали з’являтися задовго до повноцінного розслідування — з 1998 року, але керівництво університету це замовчувало. Згідно з пізнішими заявами, аб’юз відбувався ще в 1960-х. Ув’язнили ж Сандаскі лише 2012-го. Своєї провини він так і не визнав і намагався добитися повторного суду.

Низка обвинувачень у домаганнях охопила й американську збірну з плавання. Минулого тижня чергові позови на федерацію США подали ще шестеро спортсменок, які стверджують, що керівництво знало про насильство з боку колишніх тренерів і не зробило нічого, щоб їх спинити. Плавчині заявили, що пережили гарасмент з боку Мітча Айві й Еверетта Учіями, яких федерація вже усунула, але вони досі на волі, та Ендрю Кінга, котрий наразі сидить за ґратами за педофілію. Сюзет Моран заявила, що насилля з боку Айві почалося, ще коли їй було 12, а незадовго до відбору на Олімпіаду–1984 17-річна Сюзет завагітніла від тренера і той примусив її зробити аборт. Роки ґвалтувань призвели до депресії, панічних атак і зруйнували любов до плавання. Раніше пожиттєвий бан від USA Swimming отримав тренер Шон Гатчінсон, після того як його звинуватила в домаганнях чемпіонка світу Аріана Кукорс Сміт.

Хоча американські справи часто стають найгучнішими й новини про них розлітаються на весь світ, тільки там ця проблема, звичайно, не концентрується. Невдовзі після перших публічних заяв про домагання Нассара про сексуальне насильство над дітьми заговорили в британському футболі. Сценарій той самий: відбувалося це давно й довго, щонайменше з 1970-х років. Завдяки великому потоку охочих розповісти правду за півтора року виявили триста тренерів і скаутів, підозрюваних у домаганнях, у 340 футбольних клубах країни. Усього було ув’язнено 12 осіб. Майкл Карсон наклав на себе руки до початку суду.

Нові звинувачення отримав тренер Баррі Беннел, який працював у юнацьких клубах «Кру Александра» й «Манчестер Сіті» і раніше вже тричі відбував покарання за зґвалтування неповнолітніх у в’язницях США й Великої Британії. Колеги називали його стармейкером і були зачаровані його талантом знаходити потенційних зірок чоловічого футболу. Беннел тимчасом використовував мрії юнаків, обіцяючи, що «стосунки» з ним позитивно вплинуть на їхню дальшу кар’єру. Від його насилля постраждало понад сотню футболістів.

Продовжуючи тему футболу: ФІФА торік назавжди відсторонила президента федерації Афганістану Керамуддіна Керама від будь-якої футбольної діяльности. Усе через сексуальні домагання, фізичне насильство й погрози спортсменкам збірної. На додаток до й так не вельми позитивного ставлення суспільства до жінок, котрі грають у футбол. Багато спортсменок не наважувалися говорити про те, що коїлося, бо за сексуальні контакти поза шлюбом в Афганістані можна отримати й смертну кару. Крім того, Керам погрожував убити їхніх родичів і поширював чутки, нібито вони лесбійки, що для цієї країни теж украй небезпечно. Про насильство спортсменки повідомили «The Guardian»[11] анонімно, хвилюючись за безпеку своїх сімей. Вони також розповіли, що у Керама на спортивній базі є таємна кімната, куди він заманює спортсменок і яку можна відчинити тільки відбитками його пальців.

Полетіли голови й у фігурному катанні. Особливо це зачепило збірну Франції. Наприкінці минулого року з’явилися підозри, що призер чемпіонату світу Морґан Сіпре домагався неповнолітньої фігуристки, з якою він тренувався на одній ковзанці. Дівчина і її батьки заявляють, що француз надсилав їй фото свого пеніса (за словами журналістів «USA Today»[12], які бачили ці повідомлення, фото надійшли з верифікованого акаунту Сіпре в інстаграмі), а тренери Джон Циммерман і Сильвія Фонтана залякували дівчину, просили нічого не розповідати, адже Сіпре з партнеркою Ванессою Джеймс тоді саме готувалися до Олімпіади, та звинувачували її в тому, що сталося, бо вона «гарна дівчина, а в чоловіків є потреби». Мало того, батьки фігуристки стверджують, що інший тренер, Вінні Діспенца, змусив її і ще одну ученицю написати Морґану повідомлення з проханням надіслати інтимні фото в обмін на… піцу від самого Діспенци.

Скандальний президент Федерації фігурного катання Франції Дідьє Ґаяґе, який раніше фігурував у корупційних аферах, назвав учинок Сіпре «дурним» і незабаром покинув свою посаду через власну дурницю. Як стало відомо, Ґаяґе роками покривав сексуальне насильство з боку тренера Жиля Баєра. Серед жертв останнього були Елен Ґодар і призерка чемпіонату світу Сара Абітболь, яка написала про це в автобіографії. Обидві на момент аб’юзу були неповнолітніми.

Торік після хвилі заяв про численні випадки насильства, особливо в шорттреку, масштабне розслідування сексуальних домагань у спорті запустила Південна Корея. Дворазова олімпійська чемпіонка Сім Сок Хі і ще кілька шорттрекісток звинуватили Чо Чже Бома й інших тренерів у сексуальному й фізичному насильстві. Чо сів у в’язницю за побиття Сім на 18 місяців, але від звинувачень у зґвалтуванні відхрещується. «Якщо я критикуватиму свого тренера, мою кар’єру закінчено. Якщо я обвинувачу свого тренера в якихось злочинах, мене не візьмуть в університет або в професійну команду. Так це працює», — пояснила, чому вона довго це терпіла, анонімна спортсменка в інтерв’ю CNN[13]. У сексуальних домаганнях визнали винним олімпійського чемпіона з шорттреку Ліма Хе Джуна, а місяць тому затримали віцечемпіона Олімпіади з дзюдо Ван Гі Чхуна.

Початок сходження: як порушили мовчанку в Україні

А що в Україні? Довгий час уважалося, що про сексуальні домагання в нашому спорті анічичирк. Та величезним прогресом, хоч як цинічно це звучить, став нещодавній скандал у федерації скелелазіння. Не тому, що це щось позитивне, звичайно, а тому що про це нарешті почали говорити і публічно вказувати на проблеми та їхніх винуватців. Торік скелелаз Павло Векла заявив, що коли був неповнолітнім, його багато років домагався тренер Артур Печій. «У Німеччині дітям ще в школі кажуть, що таке педофілія. І якщо хоч найменший натяк — до батьків і заява в поліцію, — каже Павло, який нині живе в Німеччині. — У нас, на жаль, інакше. Це слово я знайшов лише багато років потому, коли вже вчився в університеті».

На початку 2020-го Веклу підтримали колеги по команді — семеро спортсменів і спортсменок, серед них лідери команди Даниїл Болдирєв і Євгенія Казбекова. Вони зібрали свідчення[14], у яких детально розповіли про досвід роботи з коучем, і добилися його повноцінного звільнення з федерації, у якій він залишався віцепрезидентом і далі тренував навіть після офіційного усунення від тренерської діяльности.

Учні й учениці Печія переживали моральне насильство, шантаж, заборону на особисте життя, вимагання грошей, некоректні тренувальні навантаження й ігнорування техніки безпеки, що призводили до травм. За словами Федора Самойлова, Печій робив хлопцям масаж, під час якого брав їх рукою за пеніс, бо «йому так було зручно» або «встромляв палець у задній прохід», а ще «по десять разів на день питав хлопчиків, коли й скільки вони мастурбували», давав поради, як це робити, розповідав, як він це робить сам. Раніше Самойлов висловлював підтримку тренеру, але змінив думку після переосмислення свого досвіду і вибачився перед Павлом Веклою.

Про поведінку Печія скелелази повідомляли тренерській раді й раніше — 2013 року, але їх, за словами Векли, «тільки висміяли». Сам Печій, очікувано, назвав усе брехнею й піаром та подав зустрічний позов.

---

Після всіх цих історій може скластися враження, ніби спорт — це всемогутнє зло й джерело неминучої небезпеки. Поки що до повного вирішення проблеми справді далеко: міцно усталену систему важко зламати за рік чи навіть за кілька років, хай яким потужним був би ефект спортивних «вайнштейнів». Ще й довіра до правоохоронних органів підкачала, і не всі верстви суспільства дозріли до обговорення та серйозного сприйняття цієї теми.

Проте важливо, що, хоч як повільно це відбувається, ми цю проблему починаємо не просто бачити, а й розуміти та реагувати на неї. Тому одинокий спосіб уберегти себе і своїх дітей, які займаються спортом, — це говорити. Говорити про свої досвіди, говорити про чужі досвіди. Долати дискомфорт і говорити з дітьми про тіло. Долати страх і сором і говорити про насильство, яке ми пережили або свідками якого стали. Підтримувати якнайширше впровадження сексуальної освіти в суспільстві.

У нас ще немає свого аналогу SafeSport, та незалежно від сфери, у якій відбулося насильство, ви можете звернутися до поліції або до громадських організацій, які на цьому спеціалізуються, як-от «Ла Страда Україна».

Кілька років тому в соцмережах довго й гучно іронізували над змінами до Кримінального кодексу України, які посилили відповідальність за сексуальне й домашнє насильство. Причиною для кепкувань став, зокрема, пункт про згоду на сексуальний контакт. Нині, через чотири роки після ухвалення цих законодавчих змін, ідея культури згоди стає очевиднішою і зрозумілішою.

Читайте більше про ці зміни у статті Катерини Вітер.

Причини таких суспільних змін — активна просвіта молоді, коректніше і якісніше висвітлення цього питання в медіа, лобіювання законопроєктів про захист від сексуального насильства тощо. Тобто формування культури згоди в Україні — це щоденна праця людей у різних сферах життя, зокрема в блогінгу й журналістиці, політиці, адвокації, психології, неформальній освіті та ін.

«Гендер в деталях» поспілкувався з активними представницями цих галузей і розпитав у них, як вони змінюють так звану культуру зґвалтування на культуру згоди і чому це так важливо робити саме тепер.

Про різницю між культурою згоди і культурою зґвалтування читайте у статті Євгенії Дишлевої.

Психологія

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок»

Навчання свідомої згоди, робота зі стереотипами, розвиток навичок ненасильницького спілкування, підтримка дітей і підлітків у школах і вишах — це далеко не повний перелік того, як на становлення особистости та формування її кордонів впливають психологи і психологині.

Як зазначає кандидатка психологічних наук, експертка з питань толерантности й недискримінації Марина Діденко, культура згоди в психологічному контексті — це певний комплекс переконань або поведінкових звичок, який людина використовує для взаємодії з іншими, зокрема з партнером чи партнеркою. Ці звички формуються на основі установок, виховання, засвоєної поведінки тощо.

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок, існували стереотипи про те, що чоловікам секс життєво необхідний, а жінці — ні. Такі установки негативно впливають і на жінок, бо їм нав’язують, що відмовляти в сексі не можна, і на чоловіків, бо суспільство тисне на них, нав’язуючи думки про те, вони повинні хотіти сексу постійно», — пояснює Марина.

Формування культури згоди в дорослому віці відбувається через розуміння людиною своєї цінности, через саморозвиток, психотерапію й освіту. Це допомагає змінювати систему базових переконань, які впливатимуть на звички.

Психологиня звертає також увагу на те, що під час повномасштабної війни багато партнерів і партнерок живуть на відстані, тому не можуть сексуально взаємодіяти фізично. Проте це хороший момент для формування культури згоди, адже можна навчитися говорити на незручні теми, зокрема про секс. «На відстані можна поговорити про свої цінності, бажання, фантазії. Так люди, які перебувають у стосунках, підтримають контакт і закладуть фундамент своєї майбутньої взаємодії», — пояснила психологиня.

Водночас війна, за словами Марини, — це період підвищеної агресії. Переживання, які не можна вихлюпнути, вживання алкоголю чи наркотичних речовин та інші чинники дуже впливають і на взаємодію людей у сексуальному контексті. Уже тепер зросла кількість випадків домашнього й сексуального насильства. Експертка переконана: нетолерування цього явища і засудження з боку соціуму впливатиме на всі соціальні групи в країні і призведе до змін.

Блогосфера

«Якщо люди гуглять, що таке “активна згода” й “активна незгода”, я відчуваю внутрішню перемогу»

Чималу роль у формуванні культури згоди в Україні відіграють тік-ток та інстаграм-блогерки, які порушують питання гендерних стереотипів, сексуального й домашнього насильства, дискримінації тощо. Такий контент впливає на підлітків і молодь, адже саме вони цільова аудиторія цих соцмереж.

Часто блогерки використовують свої платформи для просвітницької роботи, розповідаючи про важливість згоди і поваги в стосунках. Відео на цю тему створюють, зокрема, такі тік-токерки, як «У трусах» (@utrusakh), «Моє діло» (@moe_dilo), блогерки Емма Антонюк і Яна Брензей «Nam palae» (@nam_palae) та ін. Вони аналізують відомі історії про домагання, діляться фактами і статистикою про насильство і в такий спосіб сприяють усвідомленню важливости цього питання серед глядачів/-ок.

Відома українська секс-просвітниця, блогерка Ася Сей (в інстаграмі й тік-тоці Asya Say) переконана: розуміння того, що таке активна згода, може врятувати стосунки і навіть життя, бо якщо з цього починатимуться будь-які стосунки, це зменшуватиме шанси опинитися в ситуації насильства.

«Для нашого суспільства культура згоди — це досі якийсь невідомий звір. Попри те що дуже давно триває робота над поширенням ненасильницької комунікації, досі трапляються ситуації, коли в публічному просторі лунає щось про культуру згоди, а хтось запитує: “А що це?” Якщо після цього люди гуглять, що ж таке “активна згода” й “активна незгода”, я буквально відчуваю внутрішню перемогу», — каже блогерка.

За її спостереженнями, частина українців/-ок досі сприймає питання згоди як слабкість і вважає, що питання на зразок «Чи можна я це зроблю?», «Чи хочеш ти цього?» вбивають романтику.

«Та все-таки в багатьох уже з’являється розуміння того, що це робиться для їхньої ж безпеки. За моїми відчуттями, більше проймається важливістю питання згоди саме молодь до 30 років. З дорослішими дещо важче, особливо якщо люди вже засвоїли патріархальні, так звані класичні, традиційні сімейні цінності», — поділилася просвітниця.

Розповідати дітям, що таке «згода на секс», каже Ася, треба з 9–10 років, адже середній вік початку статевого життя в Україні — 15 років, хоча згідно з українським законодавством підлітки такого віку ще не можуть давати добровільну згоду на статеві стосунки.

На думку Асі, важливо також просувати культуру згоди в масовій культурі: кіно, серіалах, книжках. Тоді це сприйматиметься не просто як «нове явище, яке прийшло до нас із Заходу», а ставатиме беззаперечною нормою поведінки.

Політика

«Працювати з громадянським суспільством слід починати зі спілкування з дітьми»

Ще один важіль формування культури згоди в Україні — законодавство, точніше, ті, хто його розробляють, ухвалюють і впроваджують. Саме законотворці впливають на швидкість імплементації документів, які забезпечують кращий захист постраждалих унаслідок будь-якого виду насильства та запровадження суворіших покарань для кривдників.

Адвокацією законопроєктів, пов’язаних із протидією домашньому й сексуальному насильству та закріпленням поняття культури згоди на законодавчому рівні займається, зокрема, народна депутатка Інна Совсун і її команда. У березні 2023 року Совсун подала до Верховної Ради законопроєкт, який дозволятиме порушувати кримінальні справи про сексуальне насильство без заяви постраждалих. Також вона всіляко підтримувала ратифікацію Стамбульської конвенції.

«Гендер в деталях» поспілкувався з правозахисницею, помічницею Інни Совсун Марією Клюс, яка пише тексти законопроєктів і звернень щодо антидискримінаційної експертизи підручників.

«Усі, хто десять років працювали над адвокацією законопроєкту про ратифікацію Стамбульської конвенції, багато говорили про важливість цього питання з політиками. І за цей час ця ідея так усталилася, що тепер, коли ми працюємо над імплементацією, нам не доводиться пояснювати якісь загальні речі, наприклад навіщо взагалі жінкам окремий захист», — розповіла Марія.

У межах загальної адвокації зростає й рівень поінформованости суспільства, адже більшість законопроєктів, які просуває команда Інни Совсун, обговорювані й відомі — від якісних підручників без дискримінації до реєстрованих цивільних партнерств.

Марія наголошує: ратифікація Стамбульської конвенції — величезна перемога для України, але не менш складний етап її імплементації. Наразі Верховна Рада України розглядає кілька законопроєктів, пов’язаних з імплементацією цих засад у Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний процесуальний кодекс України, щоб урегулювати розслідування випадків сексуального насильства, укладення в них угоди про примирення тощо.

«Наша команда також працює з МОН, бо ми досі боремося з окремими формулюваннями в підручниках з “Основ здоров’я”. Ми отримуємо скарги на те, що в цих книжках трапляються звинувачення постраждалих та багато інших моментів, які суперечать формуванню культури згоди. І це критично, адже, працюючи з громадянським суспільством, ми повинні починати це зі спілкування з дітьми», — поділилася помічниця депутатки.

Марія та її колеги прагнуть змінити процедуру експертизи шкільних підручників і сприяти залученню до неї професіоналів/-ок, бо наразі експерти/-ки часто ігнорують наявні в підручниках проблеми, що їх бачать навіть самі школярі/-ки.

Право

«Добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку»

Через свою експертність у галузі права, захист постраждалих від насильства та участь у правозахисних програмах юристки і правозахисниці теж сприяють руйнуванню культури зґвалтування. Вони консультують потерпілих, допомагають подати скаргу до правоохоронних органів і судів, представляють інтереси жінок, котрі пережили насильство, в судових процесах. Їхня робота допомагає забезпечити справедливе покарання для насильників.

Крім того, правозахисниці активно співпрацюють з громадськими організаціями й ініціативами, спрямованими на боротьбу з насильством і домаганнями. Вони беруть участь у правозахисних програмах, ведуть навчальні семінари й тренінги на тему протидії різним видам насильства, сприяють удосконаленню законодавства в галузі захисту прав жінок і дітей. А ще вони адвокатують законодавчі зміни для покращення ситуації з відповідальністю за гендерно-зумовлене насильство. Цим займається, зокрема, Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем».

Як пояснює юристка, менеджерка програм у Центрі «ЮрФем: освіта» Марта Павлишин, розмова про культуру згоди тісно пов’язана із законодавчими змінами, які відбулися 2019 року. Раніше, згідно з Кримінальним кодексом України, зґвалтуванням уважалися винятково ті діяння, коли був або опір, або безпорадний стан потерпілої. Натомість Стамбульська конвенція, яку Україна підписала ще 2011 року і ратифікувала через 11 років, запровадила поняття згоди на секс як такий. Це поняття дозволило криміналізувати дії, які за попередньою редакцією статті не вважалися зґвалтуванням, але по суті були ним, адже однаково вчинялися проти волі потерпілої — через залякування, погрози тощо.

Крім того, ухвалені зміни криміналізували сексуальне насильство в шлюбі, що його суспільство часто ігнорувало через уявлення про так званий подружній обов’язок. Тобто тепер для сексуальних стосунків не важливо, перебувають особи в шлюбі чи ні, — добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку.

«Ухвалення конвенції на офіційному рівні зобов’язує Україну імплементувати її взагалі, а також звітувати про її виконання. Тож якщо говорити суто про культуру згоди, а не про всі зобов’язання, то на законодавчому рівні вже зроблено достатньо: ми криміналізувати секс без згоди і встановили за нього відповідальність, як цього вимагає Стамбульська конвенція», — наголосила Марта.

Наразі, за її словами, потрібно змінити методи й підходи до розслідування зґвалтувань, адже старі підходи, що їх застосовували ще до 2019 року, досі поширені. Скажімо, досі можна натрапити на заяви, у яких визначальні моменти — це наявність пошкоджень так званої дівочої пліви чи сліди опору. Однак при розслідуванні слід тримати у фокусі те, чи отримав підозрюваний або обвинувачений від потерпілої добровільну згоду на секс.

Читайте детальний аналіз українського законодавства з погляду культури згоди від Катерини Вітер.

Для постраждалих від сексуального насильства і всіх видів гендерної дискримінації працює лінія допомоги «ЮрФем: підтримка»: 068 145-55-90 або 0 800 30 55 90. На лінії юристки безоплатно і з дотриманням конфіденційности надають юридичний супровід для постраждалих, починаючи від консультування і закінчуючи представництвом інтересів у суді. Зокрема, адвокатки «ЮрФем» представляють в суді інтереси 14-річної дівчини із Закарпаття, яку зґвалтували троє підлітків.

Медіа

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя»

Працівниці й працівники медіасфери впливають на рівень обізнаности суспільства про сексуальне й домашнє насильство, створюючи певний публічний тиск на уряд і законодавчі органи для ухвалення необхідних законів і політичних рішень у цій сфері. Їхня робота так само сприяє зміцненню культури згоди та формуванню безпечного середовища для всіх громадян і громадянок України.

Медіа шляхом коректного висвітлення чутливих питань і публікації якісних текстів про різні випадки насильства формують правильне сприйняття читач(к)ами таких ситуацій, руйнують гендерні стереотипи та викорінюють з інформаційного простору наратив про звинувачення постраждалих.

Проте в медіасередовищі питання висвітлення сексуального насильства досі викликає дискусії. У лютому 2023 року шеф-редакторка СтопКору Марина Тітова звернулася по коментар до засновниці платформи goodjob Дани Окоманюк, яка наважилася розповісти про зґвалтування, що його пережила багато років тому, будучи студенткою. Тітова попросила в потерпілої номер телефону ґвалтівника, щоб дізнатися його версію подій. Після того як Дана обурилася неетичністю і нечутливістю такого запиту журналістка написала статтю, у якій намагалася виправдати свої дії дотриманням стандартів журналістики.

Читайте більше про те, як медіа висвітлюють зґвалтування, у серії статей Ольги Білоусенко “«Сусіди не казали про нього нічого поганого»: як українські медіа пишуть про ґвалтівників”, «Не сенсація, а злочин. Як писати про зґвалтування так, щоб нікому не нашкодити», «Звинувачення й непрохані поради: як українські медіа пишуть про вцілілих від сексуального насильства».

Аналізом і поясненням того, як слід писати на теми, пов’язані із сексуальним насильством, займаються, зокрема, письменниця й правозахисниця Лариса Денисенко, членкиня Комісії з журналістської етики та голова громадської організації «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко, головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко.

А ще головна редакторка «Громадського радіо», радіоведуча Тетяна Трощинська. Вона зазначає: роль журналістики у формуванні культури згоди надзвичайно відчутна, особливо коли це питання починають висвітлювати не тільки нішеві, а й великі медіа з масовою аудиторією. За словами Тетяни, подекуди в телевізійних ранкових шоу вже є інтерес до висвітлення тем недискримінації, рівности, культури згоди.

«Іноді буває так, що аудиторія медіа не розуміє, про що взагалі йдеться в журналістському матеріалі. Тому виданню, телеканалу чи радіостанції, які мають свої редакційні принципи й цінності, важливо не відступати, навіть якщо вони отримають нерозуміння чи негативну реакцію від своїх читачів/-ок чи глядачів/-ок, мовляв, “такої проблеми не існує”, “це все надумано” і “так що, тепер розписку перед сексом брати?”. Треба й надалі пояснювати всі ці аспекти, а не збиватися зі шляху», — пояснила Тетяна.

Медіа і журналіст(к)ам, які тільки починають працювати над висвітленням питань, пов’язаних, наприклад, із сексуальним насильством, медіаекспертка радить не просто розповідати про такі випадки, а сприяти правосуддю й давати людям, які це пережили, простір для того, щоб справедливість щодо них було відновлено.

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя. Та це ще й історія людини, яка пережила це і знайшла в собі ресурси відновитися й рухатися далі. Медіа не слід вдаватися в подробиці того, якою є постраждала особа — скільки їй років, яка в неї вага, колір волосся, одяг тощо», — наголосила радіоведуча.

Також журналіст(к)и повинні сприяти тому, щоб потерпілі не боялися звертатися до правоохоронних органів і розуміли, що їм теж треба працювати з адвокат(к)ами, тому що ті знають, як у цих обставинах добиватися правосуддя якомога менш травматичними способами.

Освіта

«Згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс»

Не менш впливовий важіль формування культури поваги, взаєморозуміння та згоди — неформальна освіта. Нині поширені й популярні лекції, семінари, воркшопи, на яких ідеться про права і обов’язки в стосунках, про важливість комунікації і розуміння бажань (чи небажань) партнера/-ки. В Україні таку неформальну освіту пропонують такі організації, як «Teenergizer», «Толерспейс», «Дівчата», «Вперше», лекторки і тьюторки Юлія Ярмоленко, Кріс Шапран, Маріанна Анощенко та інші.

Тренерка із сексуальної просвіти й координаторка ініціативи «Дівчата творять» Ольга Кукула нагадує, що культуру згоди важливо формувати з дитячого віку. Перше, що має запам’ятати дитина, — це те, що її тіло належить їй і без її дозволу ніхто не має права його торкатися. Дівчатка і хлопчики, які відвідують дитсадок чи перебувають у будь-яких інших дитячих колективах, повинні пам’ятати про «правило трусиків» та вміти казати фразу «Мені це неприємно». У підлітковому віці діти також повинні розуміти, що на кожен вид взаємодії потрібна згода, хай то обійми, поцілунки, дотики тощо.

«У нас досі панує не культура згоди, а культура зґвалтування. Це видно навіть по реакціях на гучні випадки сексуального насильства. Дівчатам часто закидають, що вони нібито самі винні, бо пішли до когось додому або перебували в стані алкогольного сп’яніння. Проте згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс. Це важливо проговорювати з молоддю», — наголосила Ольга.

Улітку цього року вона була тьюторкою на тренінгах із секспросвіти для дітей і студентів/-ок. Там розглядали й питання сексуального насильства (домагання в транспорті, харасмент, кетколінг) та культури згоди. Після таких зустрічей дехто з дівчат ділилися власними історіями про те, як вони стикалися з домаганнями або чули від дорослих про те, що у зґвалтуваннях винні самі постраждалі.

За словами Ольги, важко виміряти свій успіх під час роботи з такими темами, адже іноді тренер(к)и навіть не здогадуються, як сильно їхня діяльність впливає на інших людей, зокрема на молодь. Однак вона переконана: підліткам дуже потрібні такі лекції. А ще підтримка, бо багато з них уже мали певний негативний досвід, але бояться розповісти про це дорослим, щоб укотре не зіткнутися з обвинуваченням у «неправильній поведінці».

Курси, серіали, книги

Розвиток культури згоди вимагає активної участи суспільства, освіти, свідомости і підтримки з боку медіа, організацій та уряду. Ця культура допомагає створити справедливе й рівноправне суспільство, а також сформувати безпечний простір для жінок і дітей, які найчастіше зазнають домагань і різних видів насильства.

«Гендер в деталях» зібрав кілька корисних ресурсів, які допоможуть краще розібратися в темі культури згоди.

Безплатний онлайн-курс «Сексуальна освіта» на платформі Prometheus. Курс містить відповіді на найчастіші питання підлітків про секс та розвінчує популярні стереотипи про статеве життя.

Серіал «Сексуальне виховання» (Sex Education) від Netflix. У серіалі висвітлюються такі теми, як формування гендерної ідентичности, гіперсексуальність, мастурбація, підліткова сексуальність, вагітність, важливість контрацепції тощо.

Книжка «Про секс. То як, поговоримо?» Ханни Віттон. Книжка стала абсолютним світовим бестселером серед молоді. У ній ідеться про дражливі, але важливі теми — перші стосунки, незайманість і сексуальний досвід, негативні наслідки перегляду порно й секстингу, сприйняття власного тіла й сексуальности.

Поняття, що їх використовують у щоденному спілкуванні, часто знецінюються, ніби тканина знебарвлюється від багаторазового прання. Зрада, перемога, депресія — перелік можна продовжувати. Травма як психологічний термін не виняток. Буквальний переклад слова «травма» з грецької — рана. І якщо з медичним означенням усе зрозуміло, то що таке психічна травма, чим вона відрізняється від стресу та чому її наслідки можуть переслідувати нас усе життя, не даючи проживати його повноцінно, очевидно не для всіх.

Психічну травму може викликати як об’єкт (наприклад, людина, яка чинить психологічне чи фізичне насильство), так і подія (війна, катастрофа, смерть близької людини). Ще 1895 року Фройд у праці «Дослідження істерії» писав: «травматичний вплив може мати будь-яка подія, яка викликає болісне почуття страху, сорому, душевного болю». Сила чинника, потрібна для виникнення психічної травми, суб’єктивна. За аналогією з хворобою, травма може бути гострою або хронічною.

На відміну від травми, стрес — реакція на менш драматичні для особистости події, що зазвичай має два відомі виходи — бийся-біжи або замри. Травма настає там, де емоційний процес або афект такі великі, що жодна з цих стратегій не спрацьовує. Якщо стрес — неодмінна частина нашого життя, травма — це те, що загрожує функціонуванню. Простіше кажучи, стрес — це вм’ятина від удару на гнучкій поверхні, що згодом розправляється і набирає попередньої форми, травма — вм’ятина на металі.

Досліджуючи травму на практиці, Фройд дійшов висновку, що її переживання сягають корінням раннього дитинства. Тоді й формуються так звані примітивні стратегії психічного виживання. Примітивні, бо для дитини ще не доступний широкий діапазон гнучкіших реагувань. Дитячі травми закріплюють ці механізми відповіді на травмувальний чинник на все життя, тому і в дорослому віці людина так само вдається до примітивних захистів.

Витіснення

Одна

з особливостей психоаналізу, яка відрізняє його від інших напрямів психотерапії, — визнання несвідомого як частини психічного апарату. Велику увагу приділяється вивченню захисних механізмів, які діють на рівні несвідомого і захищають Его (або свідомість) від «дискомфортного зовнішнього світу, створюють такий його образ, у якому людина могла би безстрашно діяти»[2]. Отож психологічні захисти мають два протилежні аспекти. З одного боку, бережуть свідомість від «пошкодження», якого можуть завдати нестерпні почуття, що виникають у відповідь на несвідомі імпульси або взаємодію із зовнішнім світом. З іншого боку, модифікують реальність, позбавляють контакту з нею та доступу до власних переживань. «Якщо сприйняття реальности викликає незадоволення, то істина приноситься в жертву». Стикаючись із травматичним переживанням, психіка не має кращого варіанту, як «спотворити» картинку реальности або вдатися до прийому «не пам’ятаю, значить не було».

Витіснення — один із засадничих захисних механізмів, який полягає в евакуації й дальшому утриманні в несвідомому нестерпних почуттів. Американська психоаналітикиня Ненсі Мак-Вільямс підкреслювала, що витіснення відрізняється від простого забування тим, що йому підлягають лише небезпечні для психічної сталости переживання. Отже, витіснення становить собою запобіжник, який спрацьовує, коли рівень напруги загрожує сталости психіки. Схоже працює дисоціація — відщеплення болісних почуттів — страху, сорому, злости, відчуття непричетности до того, що відбулося. Багато постраждалих від стихійного лиха чи насильства кажуть, що бачили себе під час травматичної події з боку і не відчувають

Здавалося б, витіснення виконало свою захисну роль і людина може жити собі далі. Проте цього не відбувається і витіснена травма продовжує впливати. По-перше, психічне самозбереження, покликане захистити від дальшої травматизації, на думку сучасного психоаналітика Дональда Калшеда, починає «грати роль головного чинника спротиву будь-яким спонтанним проявам Я у взаємодіях із зовнішнім світом»[5]. А що відбувається з витісненим переживанням? Розвиваючи теорію травми, Фройд зазначав, що «психічна травма [...] діє як чужорідне тіло, яке після проникнення всередину ще довго залишається дієвим чинником»[6].

Чому так важко подолати наслідки травми і не ретравматизуватися знову?
Часто основна проблема психологічної ретравматизації — неможливість припинити дію травматичного чинника. Особливо це стосується травматизації жінок, які перебувають у токсичних стосунках. Спричинюють це як зовнішні, так і внутрішні фактори — наявність агресора та психологічні захисти від ситуації. Продовжуючи тему спотворення реальности примітивними захисними механізмами, варто згадати про поняття «згода на невдоволення»[7], яке описав угорський психоаналітик Шандор Ференці. Так він означив процес, який відбувається в психіці, коли вона опиняється в травматичній ситуації. Це компромісне рішення, яке маскує незадоволення під так звану «норму», щоб уникнути почуттів, пов’язаних із переживанням цього незадоволення. Тобто психіка вдає, що стосунки з агресором «нормальні».



Інший захисний механізм, за Ференці, — ідентифікація (або ототожнення) з агресором. Тлумачення цього механізму близьке до відомого «стокгольмського синдрому» — поняття, яке сформувалося після подій 1973 року в столиці Швеції. Озброєний Ян Ерік Улсон увірвався в приміщення банку і взяв у заручники чотирьох людей, вимагаючи гроші, свободу своєму співкамернику й авто. Пізніше заручники, визволяти яких довелося за допомогою газової атаки, зокрема, говорили, що боялися дій не злочинців (Улсона й співкамерника, якого привезли на його вимогу до захопленої будівлі), а поліції. Ба більше, пізніше вони допомагали Улсону і його другові найняти адвоката для суду.

Чому так відбувається? Як уже сказано, створюючи відчуття катастрофічної нестабільности й небезпеки, травма відкидає психіку назад, тобто викликає психологічний регрес, змушуючи несвідомо звертатися до захисних механізмів, які в дитинстві гарантували індивіду захист. Згідно з теорією Ференці, страх дитини, яка зазнає насильства, такий нестерпний, що змушує її психіку взагалі ліквідувати агресора з об’єктивної реальности і зробити частиною свого Я. Напади на особистість переходять із зовнішнього на внутрішнє поле бою. Дитина ніби мімікрує під того, хто завдає їй болю, намагається вгадати його бажання й відповідати їм. Водночас вона бере на себе почуття провини аб’юзера — така ілюзія дозволяє психіці врятуватися від переживання повної втрати контролю над ситуацією. Зважаючи на регрес дорослої психіки в разі травми, ідентифікація з агресором може відбуватися в будь-якому віці. Це почасти пояснює, чому важко піти від людини, яка чинить домашнє насильство: адаптація жінки до пригнічення в її сім’ї, якому часто передує насильство в батьківській сім’ї і системне пригнічення патріархального суспільства, не дає побачити себе окремо, мало того, змушує вважати себе винною. Ідентифікацію з агресором можна вважати причиною категоричної незгоди окремих жінок із феміністичною повісткою в розрізі актуальности проблеми домашнього насилля, об’єктивації й базової нерівности. Порівняймо: стокгольмські заручники відмовлялися свідчити проти Улсона і його товариша.



Наштовхуючись на нерозуміння і неприйняття своїх почуттів, дитина може вирішити, що причина її болю — власний «дефект». Це хибне уявлення травмована людина може пронести крізь усе життя, звинувачуючи лише себе та підміняючи свою суб’єктивну реальність чужою. Як і у випадку ідентифікації з агресором, так вдається зберегти зв’язок, наприклад із нечуйним партнером.

Теоретики об’єктних відносин припустили, що значимі люди, які оточують нас у дитинстві, репрезентуються в психіці, стаючи її складниками. За аналогією з ототожненням, стосунки з цими людьми продовжують розвиватися внутрішньопсихічно. Якщо над дитиною чинили насильство, такі об’єкти розміщуються в психіці і стають «нападниками» — такими, що знущаються все життя (найпростіший приклад цього — «внутрішній критик»). Як і під час ідентифікації з агресором, людина може надалі ідеалізувати «погані внутрішні об’єкти», щоб упоратися з їхньою нестерпністю. З цього виникає плутанина: яке поводження з нею вважати прийнятним, а яке — ні? Отже, захисні механізми хоч і дозволяють зберегти психічний гомеостаз, роблять при цьому ведмежу послугу, не дозволяючи вийти із замкненого кола травми.



Термін «навчена безпорадність» (learned helplessness) запровадив американський психолог-позитивіст Мартін Селлігман, досліджуючи причини і способи подолання депресії. У 1967 році він здійснив серію експериментів над собаками, які отримували легкі розряди струму. Усі собаки мали доступ до кнопок, на які могли тиснути головою, з тією різницею, що частина собак могла в такий спосіб припинити дію струму, а для іншої частини собак натискання кнопок ні до чого не призводило. Наступного дня собак помістили в клітку, яка складалася з двох відсіків, розділених невеликим бар’єром. До підлоги першого подавався струм. Собаки, які навчилися контролювати дію струму в перший день, почали перестрибувати через бар’єр, щоб утекти в другий відсік. А ті, які не мали впливу на ситуацію під час першого раунду дослідження, навіть не намагалися подолати цю перешкоду.

Згодом Селлігман провів низку експериментів за участи студентів, використовуючи шумовий подразник, і отримав подібні результати з тією різницею, що люди, почуваючись безпомічними, питали себе, чому так сталося. Психолог назвав це «пояснювальним стилем» (explanatory style). Як показало дослідження, певний відсоток людей уважав, що погані речі траплятимуться й далі, адже вони самі їх спричинили. Така відповідь завдає удару по мотивації (людина більше навіть не намагається щось змінити), емоційній і когнітивній сферах (негативний досвід екстраполюється на інші ситуації). Проте Селігман вірив у так званий навчений оптимізм, який досягається, коли людині показують альтернативні способи реагувати. На відміну від психоаналітичних теорій, ця тяжіє до когнітивно-біхевіорального підходу, висуваючи на перший план не роботу з несвідомим, а навчання нових стратегій. Такі методи показують причини неможливости вийти з травми, послуговуючись лише власним досвідом і почуттями.

Вплив чоловічої і жіночої соціалізації на переживання травми
Психічне здоров’я тісно пов’язано з гендерною соціалізацією як чинником, що впливає на можливості особистої реалізації, відчуття безпеки й соціально-економічне становище. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я[8], загальний показник кількости психічних розладів майже однаковий для чоловіків і жінок, але на депресію страждає майже вдвічі більше жінок у різних країнах світу. Ризик захворіти на депресію, за даними експертів ВООЗ, утричі-вчетверо вищий у жінок, які потерпали від гендерно-зумовленого насильства в дитинстві або в дорослому віці. Скажімо, після зґвалтування майже в кожної третьої жінки розвивається посттравматичний стресовий розлад.

Розглядаючи особливості реагування жінок на травму, важливо усвідомлювати їхні соціальні передумови. Довгий час психоаналізу закидали надмірне зосередження на внутрішньому та ігнорування впливу негативних зовнішніх чинників. Завдяки розвитку феміністичної думки й поширенню інтердисциплінарного підходу вдалося досягти балансу між оцінкою впливу на ситуацію чинників об’єктивної реальности, як-от матеріальна залежність, пригнічення, нерівномірний доступ до ресурсів, культура й соціальні норми, та суб’єктивної або психічної реальности. Адже, за Гайдеґґером, не буває просто суб’єкта, без світу[9].

Традиційне означення жінки через сім’ю, а чоловіка через професію, закріплення за жінкою сфери приватного й емоційного, а за чоловіком — публічного й раціонального окреслило певні гендерні очікування способу психологічного реагування. Наприклад, теорія про «блукаючу матку», яка є причиною істерії, на багато років обумовила жіночу психологічну неповноцінність і зверхнє ставлення до перших феміністичних виступів. Психіатрію використовували також як спосіб проявити владу, приборкавши норовливу дружину або дочку. Цей стереотип визначив ставлення до розладів психіки внаслідок травм у жінок як до хвороб, детермінованих статтю. Водночас досвід переживання психічних травм у людей із чоловічою соціалізацією стигматизувався й замовчувався, заважаючи їм звернутися по професійну допомогу.



Феміністична психотерапія висунула на передній план генезису травми у жінок системну дискримінацію. Зокрема, представниця феміністичної психології Міріам Грінспен підкреслювала негативний вплив інтерналізованого гніву, оберненого на себе[10]. Патріархальна культура закріпила право на вираження агресії за чоловіками і табуювала жіночу агресію, яка, звісно, нікуди не зникла, а через описану вище ідентифікацію з агресором перетворилася на автоагресію. Цитуючи роман Джозефа Геллера «Щось трапилося», «дівчата, яким не виповнилося 25, згодливі та милі. Після 25 років дівчата ще більш згодливі, але сумні, а це вже не так мило»[11].

У ситуації панівного патерналізму, який відводить жінкам роль дитини, а чоловік — це дорослий, табу на агресію унеможливлює автономію. Адже щоб відділитися від батьків, побачити себе окремою особистістю, яка без них виживе, на них треба розізлитися. До речі, вимушена й небажана економічна залежність від чоловіків відтворює ситуацію фактичного неповноліття жінки, як це було за часів, коли контакт із зовнішнім світом жінкам забезпечував опікун (батько або чоловік). Психоаналітикиня Еліс Міллер пише: «психодинамічні стратегії націлено на зростання розуміння клієнтками контекстуальних чинників і досвідів, які є причиною пригніченої фрустрації й агресії». Ці стратегії актуальні, зокрема, для терапії травм[12].

Важливо зазначити, що вміння усвідомлювати й виражати агресію без почуття провини важливе в роботі з будь-якою травмою, зокрема спричиненою катастрофою або смертю близької людини. Адже у нас забрали щось дуже цінне, похитнули нашу безпеку і віру в те, що на нас чекає щось хороше. Коли кажуть, що фемінізм робить жінок агресивними, варто завважити у відповідь, що він урівнює їх із чоловіками в праві на здорове вираження емоцій.

Середовище, яке зцілює
Руйнуючи ілюзію безпеки, травма пробуджує базові тривоги — страх смерти, страх утрати, страх того, що все може зруйнуватися будь-якої миті. Саме відчуття того, що світ людей, які пережили травму, відрізняється від інших світів і принципово неспівмірний із ними, призводить до ізоляції, відчуження й самотности. Психотерапевтична робота — це одночасно віра в те, що можна бути зрозумілими і почутими, а також спосіб ідентифікуватися з тими, хто може пережити травму й одужати. Тоді набагато легше доторкнутися до переживань, які здавалися вбивчими, або принаймні прочинити двері й зазирнути в їхню кімнату. Якщо говорити про жіночі психічні травми, схожу з психотерапією роль відіграє підтримувальне середовище, досвід інших жінок та можливість порівняти себе з ними.



В есе «Фемінізм замість психотерапії: історія однієї жінки»[13] Луїза Рассел виступила з критикою традиційної психотерапії, коли чоловік-психотерапевт не зважає на досвід жіночої соціалізації й зовнішні чинники. У результаті такого підходу її мачуха продовжує бути жертвою аб’юзу й шукає причини поведінки чоловіка в собі. Рассел на противагу наводить приклад жіночої групи підтримки: «Коли жінки збираються разом, ми можемо ставати сильнішими й боротися за зміни, які впливають на наше життя. Ми пропонуємо іншу емоційну підтримку. Ми доглядаємо дітей одна одної і підвозимо одна одну на машині. Ми об’єднуємось для участи в акціях протесту і пікетах та для впливу на ЗМІ, відмовляємося від того, щоб чоловіки визначали, якими ми повинні бути, ми створюємо власні ідеї... Якщо психотерапія не допомагає, корисно усвідомити, що досвід насилля не унікальний, це досвід, який мають майже всі жінки».

Сестринська підтримка, приклади жінок, які пережили те саме, але встояли і змогли подивитися своїм страхам у вічі, відчуття причетности до їхньої групи та ототожнення з нею створюють підґрунтя для появи нових внутрішніх об’єктів і завершення внутрішньої війни з привидами подій, які завдали болю.

Чому важливо говорити?
Що роблять психотерапевти і психотерапевтки в психодинамічному підході, працюючи з травмою? Як писав Фройд, для проживання травми «психічний процес, який розвивався від початку, потрібно відтворити якомога яскравіше, довести до status nascendi (стану народження), а потім проговорити»[14]. У терапевтичних стосунках людину підтримують, травмі дають бути промовленою, а далі здійснюють інтервенції, які дозволяють конфронтувати клієнта або клієнтку, тобто показують, що травматична ситуація, яку вони пережили чи переживають, не є нормою. По суті, написане в межах феміністичного флешмобу #яНеБоюсьСказати робить те саме. «Образа, на яку вдалося відповісти хоча б словами, згадується інакше, ніж те, що довелося стерпіти»[15], — зазначив Фройд. Навіть якщо відповідь на образу промовлено не буквально до об’єкта, який її завдав, вона переносить травму з німого приватного в публічний простір.

Пропрацювання травми через публічну вербалізацію і спроба самим почути її голос — болісний процес. Однак він, як пише психоаналітикиня Еліна Трішкіна, «дає жінці можливість перетворитися з об’єкта зловживання на суб’єкт впливу»[16]. А це повертає відчуття контролю над своїм життям, який, на відміну від ілюзії контролю, створеної під дією психічних захистів і неусвідомленої травми, веде до застосування гнучкіших психічних захистів та відкритішої взаємодії зі світом.



Схожі процеси відбуваються в суспільстві в розрізі колективної травми. Коли історичні події, які вплинули на мільйони людей, або сучасні структури системної дискримінації виносяться на суспільне обговорення, вони з витіснених у колективне несвідоме через реконструкцію травми перетворюються на усвідомлені. Це означає, що якоюсь мірою вони перестають тяжіти як над цілими расами, націями, статями і сексуальностями, так і над окремо взятою людиною безпосередньо.

Фемінізм займається таким публічним проговоренням уже понад 150 років. Саме завдяки цьому в багатьох країнах доступними для критичного аналізу стали явища, які раніше вважалися нормою, — гендерно-зумовлене і репродуктивне насилля, розрив у розмірі оплати праці, очікування, пов’язані з материнством, наслідки об’єктивації й сексуальна експлуатація. Зміни об’єктивної реальности відбуваються особливо повільно там, де системну дискримінацію жінок вписано в культурний код і присутність жіночих голосів у публічному просторі мінімальна. Важко повірити, але донедавна в Марокко ґвалтівникові можна було одружитися з неповнолітньою дівчиною, щоб не прийняти кару за зґвалтування. Та навіть у цій країні жінки почали виходити на вулиці і вголос заявляти про неможливість шлюбів із ґвалтівниками, протестувати проти заборони абортів і позашлюбних зв’язків. На жаль, зменшення стигми й дискримінації щодо жінок у світі не зможе одночасно стерти їхні негативні наслідки з психічної реальности. Доказ тому — внутрішня мізогінія і комплекс меншовартости, який відтворює травматичний досвід жіночої соціалізації з покоління в покоління. До того ж, на відміну від таких травм поколінь, як-от Голокост, травматичні чинники, пов’язані з переживанням жіночої соціалізації, далі циркулюють у соціумі. Переосмислювати їхній вплив і боротися проти них доводиться одночасно.

Одне із завдань психотерапії — допомогти людям стати авторами й авторками свого життя, а тому залишатися осторонь зловживань держави владою, політичних і суспільних процесів, які завдають людям масові психічні травми, спеціалісти і спеціалістки допомогових професій просто не можуть. І наша солідарність з активістськими рухами — важливий крок до гуманнішого і справедливішого суспільства.



Джерела ілюстрацій:

NPR.org

Slideshare.net

blog.cognifit.com

New Ideal

Middle East Eye

The Mighty

IdeasTed.com

 
[1] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[2] «Конечный и бесконечный анализ» Зигмунда Фрейда / Пер. Владимир Старовойтов, Андрей Боковиков. — М.: Канон-плюс, 2016. — 256 с.

[3] Там само.

[4] Мак-Вильямс, Нэнси. Психоаналитическая диагностика. Понимание структуры личности в клиническом процессе. — М.: Класс, 2016. — 880 c.

[5] Калшед, Дональд. Внутренний мир травмы. Архетипические защиты личностного духа. — М.: Академический проект, 2001. — 340 с.

[6] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[7] Абрахам Карл, Гловер Эдвард, Ференци Шандор. Классические психоаналитические труды. — М.: Когито-центр, 2008. — 223 с.

[8] https://www.who.int/mental_health/media/en/242.pdf

[9] Хайдеггер, Мартин. Бытие и время. — СПб.: Наука, 2002. — 451 с.

[10] Draganović, Selvira. Approaches to Feminist Therapy: A Case Study Illustration // Epiphany. Journal of Transdisciplinary Studies. — 2011. — № 1: https://tinyurl.com/y2gcoeyb

[11] Хеллер, Джозеф. Что-то случилось. — М.: Прогресс, 1974.

[12] Ivey Allen E., D’Andrea Michael, Bradford Ivey Mary, Simek-Morgan Lynn. Theories of Counseling And Psychotherapy: a Multicultural Perspective. — 6th edition. — 2007: https://tinyurl.com/yyvzhlae

[13] Рассел, Луиза. Феминизм вместо психотерапии. История одной женщины // https://sadcrixivan.livejournal.com/62282.html?utm_source=embed_post

[14] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[15] Там само.

[16] Уэллдон, Эстела. Мать. Мадонна. Блудница. Идеализация и обесценивание материнства / Предсл. к рус. изд. Элины Тришкиной. — М.: Перо, 2016. — 206 с.